style="font-size:15px;"> Оплески вивели його з задуми. Оглянувся, а навколо щасливі усміхнені обличчя товаришів. Він посміхнувся теж, спіймав погляд віолончелістки Тетяни і йому стало легко, легко…
Потім усе стихло і після невеликої паузи ведуча об’явила квартет одинадцятий фа-мінор Бетховена.
А це уже щось зовсім інше.
Болісна тривога, відчайдушний протест, запекла воля до подолання вироку примхливої долі, далекий відгомін утраченої надії на щастя і люта жага самоствердження. Він таке відчуває, коли рве літаком небо і бере вертикаль. Правда, у літаку шалене перевантаження і думати над тим сили нема, тут – розкріпачення розхристаного почуття, розкіш усвідомлення волі і незнаний досі щем. Щось так, наче згадав про утрачений рай. Це слово – рай – є дорогим для нього з дитинства. Мати, коли вони бували у Криму, говорила, що це рай земний. Йому так здавалося, коли батько підкидав його високо-високо. Було страшно і хотілося ще. Рай – це коли тобі страшно і радісно водночас. Пояснити, що з ним робиться зараз, він не може. Та й не потрібно. Йому добре – і цього досить. Він жде чогось. Він підозріває, що це щось велике, змістовне, не знане ним досі.
Раптом думка обпалила мозок – свобода. Він ніколи не задумувався над цим словом. Свобода? Ну й що? Від кого і від чого свобода? Хто ще може мати більше свободи за мене, особливо, коли я у небі. Та весь всесвіт мій! Безвідносно до того, що там у ньому коїться. Але слово «свобода» підказує, що є щось більше. Щось більше навіть за життя. Бо життя – це я. Я! Але що я без Неї?
Смички плавали струнами, пальці творили над ними якийсь незбагненний танок, очі дівчат світилися… любов’ю. Свобода – це любов! Ось що він зрозумів на цьому концерті. Свобода у небі – це розкіш, свобода і кохання – це рай. Хоча, це його припущення. Він бо нічого такого ще не відчував. Смички творили свободу, і він, здається, зрозумів, для чого музика.
Оплески знову перервали його думки.
– Ну, як? – спитав Ростислав Модестович, коли вони в антракті вийшли у фойє.
– Знаєте, а на мене все це справило враження.
– Музика, чи дівчата?
– І те, і те. Правда, не можу сказати, що більше.
– Талановиті музиканти, талановиті, – зітхнув Ростислав Модестович. – Шкода, що у нас нема можливості частіше слухати їх.
– Шкода, – погодився Олександр.
Вони походили трохи, перекинулись словечком-другим з товаришами, послухали кілька анекдотів і зайшли до зали.
Через хвилину-другу вийшли музиканти і ведуча об’явила друге відділення концерту. Виконували квартет мі-бемоль-мажор. Дванадцятий.
Найяскравіше враження від відкриття світу буває у дитинстві. Блискавка, дощ, іній, підсніжник, заєць; усе, що побачене, почуте вперше, чого злякався, що визвало захоплення, здивування – усе наповнене чарами, надприродними властивостями,
