не сподіваєшся відкрити. Отут ти досяг правдивості, – сказав старий, показуючи на груди святої.– І отут, – додав він, тицьнувши пальцем у точку, де на картині закінчувалося плече. – Але тут усе неправильно, – сказав він, повертаючись до грудей і вказуючи на улоговинку між ними. – Краще облишмо розбирати твою картину, а то ти впадеш у розпач.
Старий сів на табурета, сперся підборіддям на долоні й замовк.
– І все ж таки, вчителю, я пильно вивчав ці груди на голому тілі. Та, на наше лихо, деякі ознаки, важливі для сприйняття речей у природі, видаються неймовірними, коли їх переносиш на полотно.
– Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а в тому, щоб виражати її! Ти не жалюгідний копіювальник, ти – поет! – жваво вигукнув старий, урвавши Порбуса владним жестом. – Інакше скульпторові вистачило б зняти гіпсову форму з жінки – і його робота готова! Ну що ж, спробуй, зніми гіпсову форму з руки своєї коханої і поклади її перед собою – ти не побачиш найменшої схожості, це буде рука трупа, і тобі доведеться звернутися до митця, який не стане виготовляти точну копію, а своїм різцем передасть рух і життя. Ми повинні схоплювати дух, внутрішню суть і характерні прояви речей та істот. Враження? Але ж вони тільки випадковості життя, а не само життя. Рука – якщо я уже взяв цей приклад – не тільки частина людського тіла, вона виражає і розкриває думку, яку треба схопити й передати. Ні живописець, ні поет, ні скульптор не повинні відокремлювати враження від причини, адже вони неподільні, вони – одне в одному. Ось у чому мета нашої боротьби. Чимало художників здобувають у ній перемогу чисто інстинктивно, навіть не здогадуючись про таке призначення мистецтва. Ви малюєте жінку, але ви не бачите її! Не в такий спосіб щастить вирвати таємницю в природи. Хоч ви того й не усвідомлюєте, ваша рука знову й знову відтворює модель, яку ви запозичили колись у свого вчителя. Ви не досить близько пізнаєте форму, ви не досить любовно і вперто йдете за нею в усіх її поворотах і викрутах. Краса сувора і норовлива, вона не дається в руки так легко, треба підстерегти слушну хвилину, вистежити її, схопити і тримати міцно, щоб примусити її здатися. Вона – як Протей, куди невловніший і верткіший, ніж Протей у грецькому міфі; тільки після тривалої боротьби можна змусити її показатись у своєму справжньому вигляді. А що ви? Ви задовольняєтесь першою подобою, в якій! вона погоджується перед вами постати, щонайбільше – другою або третьою. Не так роблять ті, кому відома радість перемоги. Ці незламні художники не дозволяють ошукати себе всілякими вивертами, вони вперто домагаються свого, аж поки примусять природу показатися зовсім голою і у своїй справжній суті. Так робив Рафаель, – сказав старий і скинув при цьому чорну оксамитову шапочку, щоб виразити свій захват перед королем живопису, – його велика перевага над іншими в тому, що він був наділений внутрішнім почуттям, яке спонукало його ламати форму. Форма у нього – лише посередник для передачі думок, відчуттів, безлічі поетичних
