своє ім’я. Так, я підписався б на цьому полотні,– додав він, підводячись, щоб узяти дзеркало, в якому почав його роздивлятися. – А зараз ходімо снідати, – сказав він. – Запрошую вас обох до себе. Почастую шинкою і добрим вином. Хе-хе, незважаючи на тяжкі часи, ми побалакаємо про живопис! Ми все-таки щось та означаємо. Ось і цей хлопчина має здібності, – додав він, плеснувши Пуссена по плечу.
Тут, помітивши, яка жалюгідна курточка на юному нормандцеві, старий дістав із-за пояса шкіряний капшук, понишпорив у ньому, витяг дві золоті монети і мовив, простягши їх Пуссенові:
– Я купую твій малюнок.
– Бери, – сказав Порбус Пуссенові, побачивши, що хлопець здригнувся й почервонів від сорому, бо в ньому озвалася гордість бідняка. – Бери, у нього капшук напханий тугіше, ніж у короля.
Утрьох вони вийшли з майстерні й, розмовляючи про мистецтво, дійшли до гарного дерев’яного будинку, що стояв неподалік від мосту Сен-Мішель. Пуссен був у захваті, побачивши його декоративні прикраси, дверний молоток, віконні рами, чудові арабески. Молодий хлопець, що тільки мріяв стати художником, зовсім несподівано для себе опинився в затишній вітальні біля розпаленого каміна, поблизу столу, заставленого смачними наїдками, і – яке нечуване щастя! – у товаристві двох великих художників, котрі поставилися до нього дуже приязно.
– Молодий чоловіче, не дивіться надто довго на це полотно, а то впадете в розпач, – сказав Порбус, побачивши, що новачок прикипів поглядом до однієї з картин.
Це був «Адам», якого Мабузе намалював, щоб викупитися з в’язниці, куди надовго запроторили його кредитори. Адамова постать була справді позначена такою могутньою реальністю, що з цієї хвилини Пуссенові став зрозумілий зміст неясних балачок старого. А той дивився на картину з виразом самовтіхи, але без захвату, ніби кажучи подумки: «Я можу й краще намалювати!»
– У ній є життя, – сказав він, – мій бідолашний учитель тут перевершив себе, але в глибині картини він не досяг цілковитої правдивості. Людина тут жива, ось-ось вона підведеться й підійде до нас. Але тут немає ні повітря, яким ми дихаємо, ні неба, яким ми милуємося, ні вітру, який ми відчуваємо своєю шкірою. Та й людина тут – лише людина. А тим часом у цій першій людині, яка вийшла з рук Бога, мало б відчуватися щось божественне, а ми нічого такого не відчуваємо. Мабузе сам у цьому признавався з досадою в ті хвилини, коли не бував п’яний.
Пуссен поглядав то на старого, то на Порбуса з якоюсь тривожною цікавістю. Він підійшов до Порбуса і, мабуть, хотів запитати в нього, як звуть господаря дому. Але художник із таємничим виглядом притулив пальця до уст, і юнак погамував свою цікавість і змовчав, сподіваючись, що рано чи пізно яке-небудь слово дасть йому змогу вгадати ім’я того, хто запросив його в гості, людини, безперечно, багатої і щедро обдарованої талантом, про що свідчила і та повага, з якою ставився до свого вчителя Порбус, і чудесні твори мистецтва, якими була наповнена зала.
