Боже! – вигукнув молодий художник. – Та я ніколи не зважуся їй сказати…
– У тебе таємниця? – спитала Жілетта. – Ану кажи, я хочу її знати.
Пуссен мовчав, заглиблений у свої роздуми.
– Ну кажи ж бо!
– Жілетто, серденько моє любе!
– О, тобі чогось треба від мене…
– Так.
– Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобі, як того разу, – сказала вона, надувши губки, – я нізащо не погоджуся, бо в ці хвилини твої очі нічого мені не говорять. Ти зовсім про мене не думаєш, хоч і дивишся на мене.
– Тобі було б приємніше, якби мені позувала інша жінка?
– Можливо, – відповіла Жілетта. – Хай тільки вона буде геть потворна.
– Ну, а якщо задля моєї майбутньої слави, – провадив Пуссен серйозним голосом, – задля того, щоб допомогти мені стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь іншому?
– Ти мене випробовуєш, – сказала вона. – Ти ж добре знаєш, що на це я ніколи не погоджуся.
Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнічена тяжким горем або приголомшена несподіваною радістю.
– Я казала тобі, Ніколя, і ще раз скажу, – мовила дівчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеної куртки, – я ладна заради тебе віддати життя, але я ніколи не обіцяла тобі, поки я жива, відмовитися від свого кохання.
– Відмовитися від кохання? – скрикнув Пуссен.
– Якщо в такому вигляді я покажуся іншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негідна тебе. Скорятися твоїм забаганкам – це так просто і так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордістю і радістю – навіть якщо мені не хочеться. Але робити це для іншого! Яка бридота!
– Прости мене, моя Жілетто, – сказав художник, упавши перед нею навколішки. – Атож, краще я збережу твоє кохання, ніж досягну слави. Для мене ти дорожча, аніж багатство й почесті. Викинь же мої пензлі, спали ескізи. Я помилявся. Моє покликання – кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине – і мистецтво, і його таємниці!
Жілетта милувалася коханим – щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неї він зрікається мистецтва і кидає його їй до ніг.
– Але цей художник – зовсім старий дід, – знову заговорив Пуссен. – Він бачитиме в тобі лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!
– Чого не зробиш заради кохання! – вигукнула Жілетта, уже готова поступитися своєю сором’язливістю, щоб винагородити коханого за всі жертви, які він їй приніс. – Але тоді я загину, – провадила Жілетта. – О, загинути ради тебе! Хіба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобі в голову!
– Справді мені спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, – мовив він з деяким каяттям у голосі. – Виходить, я негідник.
– Може, порадитися з дядечком Ардуеном? – запитала Жілетта.
– О
