небеса, – підхопив Пуссен.
– Скільки пережитих насолод відбилося на цьому полотні! – вигукнув Порбус.
Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників – він усміхався своїй уявній жінці.
– Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! – вигукнув Пуссен.
– На моєму полотні нічого нема? – спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на двох художників, то на свою уявну картину.
– Що ви накоїли! – сказав Порбус Пуссенові.
Старий чіпко схопив молодика за руку й закричав йому:
– Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе, – провадив він, обертаючись до свого учня, – невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?!
Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:
– Самі дивіться!
Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини й раптом схитнувся.
– Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!
Він сів і заплакав.
– Отже, я схиблений йолоп, божевільний дурень! Немає в мене ні таланту, ні здібностей, а є тільки гроші, і я марно прожив на світі! І нічого, нічого я не створив!
Крізь сльози він подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнівний погляд.
– Присягаюся душею, кров’ю і плоттю Христа, ви просто заздрісники! Ви запевняєте, ніби картина зіпсована, щоб украсти її в мене. Але я бачу її, бачу! – заволав він. – Вона дивовижно прекрасна!
В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстерні плаче Жілетта, про яку всі забули.
– Що з тобою, мій янголе? – спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.
– Убий мене, – сказала дівчина. – Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти мені вселяєш жах. Я люблю тебе і водночас відчуваю, що вже тебе ненавиджу.
Поки Пуссен слухав Жілетту, Френхофер затуляв свою Катрін зеленою саржею так само спокійно і дбайливо, як замикає шухляду ювелір, запідозривши, що має справу зі спритними злодіями. Старий скинув на обох художників похмурим поглядом, сповненим зневаги й підозри, потім мовчки з якоюсь судорожною поквапністю провів їх за двері майстерні і сказав їм на порозі свого дому:
– Прощавайте, мої голуб’ята.
Від такого прощання в обох художників мороз пішов поза шкірою.
Назавтра, тривожачись за свого вчителя, Порбус пішов провідати його і довідався, що Френхофер помер уночі, перед тим спаливши всі свої картини.
Париж, лютий 1832 р.
Луї Ламбер
Et nunc et semper dilectae dicatum[23][24].
Луї
Присвячую тій, яку й нині, і завжди кохаю (лат.).
