портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.
– Ось вона! – сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп’янілого від кохання. – Ага! – вигукнув він. – Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відокремлюються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся – як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…
– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.
– Ні. А ви?
– Нічогісінько.
Давши старому змогу умлівати у своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.
– Так, так, не сумнівайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.
І схопивши один із пензлів, він простодушно показав його художникам.
– Старий хитрун сміється з нас, – мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.
– Ми помиляємося – гляньте! – заперечив Порбус.
Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якої-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого міста.
– Під цим схована жінка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.
Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.
– Він щиро вірить у те,
