якби постаті на картині змінили своє положення, затінені місця не виступили б із темряви, не освітилися б. Я уникнув цієї помилки, якої припускалися багато з найвидатніших художників, і білий колір тіла проступає в мене під найгустішою тінню. Я не пішов за прикладом багатьох художників-невігласів, які вважають, ніби вони правильно малюють, бо вони, бачте, ретельно виписують кожну лінію, і не став окреслювати свою постать різкими контурами, не став вимальовувати найдрібніших анатомічних деталей, бо людське тіло не обмежується лініями. У цьому скульптори підійшли ближче до істини, ніж ми, живописці. Натура складається з низки взаємосполучних округлостей. Строго кажучи, рисунка не існує. Не смійтеся, юначе! Хоч якими дивними здаються вам ці слова, коли-небудь ви збагнете, в чому їхня суть. Лінія – це засіб, за допомогою якого людина дістає уявлення про те, як освітлення впливає на зовнішній вигляд предмета. Але в природі, де все опукле, ліній немає; щоб намалювати якусь річ, треба змоделювати її, тобто вихопити з того середовища, в якому вона існує. А видимість тілам надає тільки світло, розподілене завжди нерівномірно. Тому я уникав чітких обрисів, я сховав контури під легким серпанком світлих і теплих півтонів, отож у мене не можна точно вказати пальцем на те місце, де контур зустрічається з тлом. Зблизька моя робота видається ніби пухнастою, розпливчастою, але відступіть на два кроки – і все стає виразним, стійким, ясно оформленим, тіло ворушиться, набирає опуклості, а навколо нього відчувається повітря. І все ж таки я досі невдоволений, мене мучать сумніви. Можливо, не слід було проводити жодної лінії, можливо, краще малювати людську постать від середини, беручись спочатку за найосвітленіші місця і потроху переходячи аж до найтемніших. Хіба не так робить сонце, божественний художник світу? О природа, природа! Чи вдавалося кому зловити твій мінливий вираз? Але тільки подумайте: надмірне знання призводить до заперечення – так само як і незнання! Я сумніваюся у своєму творі!
Старий замовк на хвильку, потім провадив:
– Ось уже десять років, юначе, як я працюю над своєю картиною. Але що означає десяток коротких років, коли йдеться про те, щоб оволодіти живою природою! Хіба ми знаємо, скільки часу знадобилося скульпторові Пігмаліону, щоб створити ту єдину із своїх статуй, яка ожила!
Старий поринув у глибокі роздуми і, втупивши очі в одну точку, машинально крутив у руках ножа.
– Це він розмовляє зі своїм духом, – сказав Порбус стишеним голосом.
Коли Ніколя Пуссен почув ці слова, незбагненна цікавість, властива митцям, опанувала його. Старий з вицвілими очима, зосереджений на чомусь і мовби заціпенілий, став для нього більше ніж людиною, він видався йому дивним генієм, що живе в невідомих сферах. Він будив у Пуссеновій душі тисячі невиразних думок. Такі чари є явищем чисто духовного порядку, і їх так само неможливо описати, як неможливо передати хвилювання, що опановує вигнанця, коли він чує пісню, яка нагадує йому про батьківщину. Відверта зневага, з якою цей старий говорив про найвищі досягнення мистецтва, його багатство,
