долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.
Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
– А ти що ж?
– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.
– Справа твоя, але ж кум…
– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.
– З чого ти взяв? – здивувався Богун.
– Чому ж відсилаєш до Данила?
Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.
– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?
– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.
– У кому ж?
– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.
– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.
– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.
– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!
До вогнища підійшов озброєний мушкетом козак.
– Пане сотнику, до вас якийсь чоловік, – неголосно доповів він.
– Хто ще?
Козак знизав плечима:
– Не відаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, і крапка.
– Пустіть, – коротко наказав Іван.
За хвилину перед Богуном стояв літній чолов'яга в потертій свитині, сивих полотняних шароварах і баранячого хутра шапці. При боці шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У погляді його сумовитих очей Богуну привиділось щось знайоме.
– Чолом тобі, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж відчувалися знайомі нотки.
– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповідай, що привело тебе до мене такої пізньої пори?
Козак якусь мить розглядав Івана, потім полегшено зітхнув.
– Таки знайшов. Адже я ні імені твого не знав, ані прізвища. Не пам'ятаєш?
Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразні очі і довгасте підборіддя з
