з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.
– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потім потолкуємо, розповіси мені, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, і я маю бути там.
– Увечері, – хитнув головою Богун.
– Добро.
Іван повернувся і покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кілька кроків, почув голос Нечая:
– Іване, запишись!
Богун знизав плечима і приєднався до кола старшин, у центрі якого знаходились Хмельницький і Тугай-бей.
Хмельницький, на якому, як і на Тугай-беєві, був під запиленим каптаном панцир, усе ще впівголоса радився з мурзою. Тому очевидно імпонувала така увага з боку гетьмана та козацької старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення і спокою, а тонкі, пещені пальці повільно перебирали чотки, зроблені з великих рожевих перлин. Нарешті Хмельницький востаннє кивнув головою, погоджуючись у чомусь із мурзою, і звернувся до старшини:
– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити і всім бажаю славної перемоги над ворогом, – по колу пробігло схвальне гудіння, після якого голос гетьмана залунав буденно, по-діловому. – Довгі теревені розводити не будемо, ні до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинішній день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усі сили і хист потрібно прикласти до того, аби Потоцький вивів кавалерію за межі окопу. В іншому випадку ризикуємо розбити лоба до гарматних позицій ворога. Щеня, я маю на увазі Стефана, після вчорашніх невдач буде обережнішим, але, якщо віднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрібні для нас наслідки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…
За чверть години Богун, без шолома і шапки, підставляючи обличчя свіжому вітру, стояв перед лавами своєї сотні з оголеною шаблею в руках. Поряд, під розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч і ліворуч, на відстані в п'ятдесят кроків, зайняла свої місця старшина інших сотень. Прислухались. Нарешті десь у тилу піхотних полків низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повільні ритмічні удари, схожі в своїй урочистості на відголоски весняного грому, здійнялися над багатотисячним військом. Одразу ж до Богуна долетів голос Данила Нечая:
– Ну, з Богом, соколики, усі вперед!
І рипнули колеса важких возів, із дзвоном металу рушили батави, супроводжувані веселою грою бандур, співом сопілок та срібними дзвіночками бубнів. Козаки зневажливо поглядали на польський табір, міцні руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повільно, але невблаганно, немов вода весняної повені, підступало козацтво під польський окоп. А там, скільки не вдивлялися старшини, годі було й побачити жодний більш-менш вагомий рух. Високі вали наїжачилися хижо загостреними колами, ворота було щільно зачинено, у передових шанцях ні душі. Десь там, за міцними дубовими щитами артилерійських позицій, причаїлася смерть, посаджена у бронзові і чавунні циліндри гармат, звідти
