її назад. – А далі… Далі мене в підземелля. Три тижні товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навіть якби знав, не сказав би! Така мене тоді злість взяла пекельна! Не від болю вив я, коли Олександрові посіпаки мені чобітьми ребра рахували, ні! Від того, вашмость, що не міг я йому, упиреві, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..
А за три тижні випустили. Не знаю, яка муха Конєцпольського вкусила, тільки звелів він мене відпустити, дав кожуха і десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка відібрала життя моїх дітей, кинула мені, немов кістку собаці, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити ті гроші й неодмінно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крізь натовп його пахолків. Здорові відгодовані гайдуки проти мене одного, у якому після гетьманської гостинності душа ледь-ледь тіла трималася…
А від Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я її і знайшов у комірчині на задньому дворі жидівської господи, де лежала відколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неї нікого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби раніше… Рани їй на руках поятрилися, лихоманка…
Деякий час Коваль мовчав. Потім перевів подих, мало не схлипнув, після чого продовжив:
– Коли поховав її біля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки кляті гроші, уночі розпоров Мойсаху черево косою і подався на Запоріжжя. Відтоді й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумів – це моя жадана нагода із собакою Конєцпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навік у пам'яті твої слова закарбувалися, мовляв, настане час, і ми запитаємо в нього за всі наші кривди. Тож веди, сотнику, і ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидівськими баняками дивитися ладен!
Коли Коваль нарешті замовк, Богун рвучко піднявся і простягнув йому руку. У відповідь відчув потиск міцної жилавої руки. Руки, яка звикла до важкої праці, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловіка.
– Я не виню нікого, окрім них… Нікого! – вимовив Коваль.
Далеко за північ ліг відпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навіть після безсонної ночі й неймовірно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван і дивився в чорне, засіяне діамантовим пилом Чумацького Шляху і вогниками зірок небо і пригадував ту мандрівку до Бару, про яку мимоволі нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скільки ж часу минуло відтоді? І несподівано, примушуючи Івана звести голову від м'якого лежака, на тлі зоряного неба постав світлий образ коханої. Важка русява коса, усміхнені лагідні очі, ямочки на свіжому рум'янці щічок. Кольору стиглої калини жадані вуста… Уявний портрет перед очима був таким чітким і повним життя, що у Івана защеміло серце.
– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотів Іван неслухняними губами.
Серед цієї безкінечної ночі, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового
