їхнього активного входження в наступні, перевірка колишніх уявлень та ідеалів новими, виґрунтованими на більшому знанні, їхнє боріння та взаємозапліднення – тяжка, органічна і незупинна робота вивищення духу.
Справді: хіба могутня сила і обпалююча пристрасність його біблійних псалмів та «подражаній» (на жаль, невідомих ширшому колу його сучасників) не є нова, вища якість колишнього Шевченкового бунтарського романтизму?
І хіба не те гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, «недолі» на чужині і не те жадання зустрічі з батьківщиною, з матір’ю-Україною, які надихали його ранню поезію, – по-новому, по-інакшому і з особливою силою та зворушливістю залунали в його передсмертній ліриці: в тихій печалі, у невеселих думах людини, яка прожила гірке життя на чужині, що стала йому другою батьківщиною, дала йому і друзів, і ворогів, та не дала щастя; людини, яка позбулася ілюзій про Україну, але чує там свою домівку і туди поривається серцем, потребуючи і шукаючи душевного заспокоєння та останньої розради серед свого народу?
А драматична історія України, її героїчне і сумне минуле? Адже воно завжди надихало поета і було одним із живодайних джерел його натхнення. І якщо спочатку його зір вабили уславлені в легендах козацькі ватажки та гетьмани, а потім він «звузив» коло своїх захоплень до ранньої, героїчної доби козацтва, а в декому з пізніших діячів справедливо побачив «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття», підмагачів в уярмленні Вітчизни, – то це не означає, що минуле України в усьому його багатстві стало менше його цікавити, менше вже давало сил, віри, підпори у боротьбі за майбутнє свого народу. Швидше навпаки. Але тепер переважають не жалі за минулим і скорбота про втрати, а його драматична переоцінка. Поет бере з минулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи. Шевченкова любов до України – це любов сина до матері. В ній відданість і відповідальність, неможливість зректися, абсолют самоототожнення:
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю…
Як це не схоже на патріотизм самовдоволення і хвастощів або на патетику співців імперій! Ось, наприклад, що каже про імперську гординю одного з них, Редьярда Кіплінга, його співвітчизник Гільберт Честертон: «Він захоплюється Англією, але не любить її, захоплюємося ми за щось, любимо – просто так. Він захоплюється Англією за те, що вона сильна, а не за те, що вона – Англія. Я не ображаю його, він, до честі своєї, сам у цьому зізнався із звичайною, живописною простодушністю. В дуже цікавих віршах він пише: „Була б Англія слабкою“ (а не сильною і практичною, як йому здається)… „Я кинув би її“[20]». Шевченко ж – навпаки; напевне, він любив би Україну вільну і сильну (про яку мріяв), але не так, не до всезабуття і богопрокляття…
Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх
