швидко дісталася вона і в Україну. «Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію „Основи“ з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину»[16].
Відспівували Шевченка в церкві Академії мистецтв. Попрощатися з ним прийшли майже всі петербурзькі літератори, журналісти, художники, вчені. Крім українців – Костомарова, Куліша, Білозерського, Честахівського, братів Лазаревських, Афанасьєва-Чужбинського – були Некрасов, Лєсков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Микола і Василь Курочкіни, брати Жемчужникови, Помяловський, Шелгунов, Михайлов, Пипін, Панаєв, Микола і Олександр Серно-Соловйовичі та багато інших[17].
Про похорон Шевченка залишилося багато спогадів очевидців. Усі вони підкреслюють те незвичайне збудження, що панувало особливо серед студентської молоді, яка несла гроб на руках до самого Смоленського кладовища.
Промови над труною Шевченка не були ритуальним жестом. Вони були актом публічного осмислення його постаті, значення його для України та всього слов’янства. На цьому робили наголос усі промовці.
Поховали Шевченка в дощатій труні, але вистеленій усередині свинцем: бо вже вирішено було його перепоховати в Україні.
В Україну – назавжди… Відразу ж після похорону Шевченка його друзі почали клопотатися про дозвіл на перевезення праху поета в Україну. В кінці квітня дозвіл було одержано. 26 квітня труну було викопано з землі, в присутності друзів поета, покладено в свинцеву труну і поставлено на ресорні дроги. Зі Смоленського кладовища труну перевезли до Московського вокзалу. 27 квітня труна з тілом прибула до Москви, її перевезено на Арбат і поставлено в церкві Тихона. Відбулася багатолюдна панахида. З Москви труну Шевченка повезли кіньми на спеціальних ресорних дрогах за маршрутом: Серпухов – Тула – Орел – Волобуєво – Кошелівка – Дмитрівка – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзна – Ніжин – Носівка – Козелець – Залісся – Бровари – Київ. Скрізь, особливо в Україні, багато народу приходило прощатися з Шевченком.
Цей шлях, як і потім шлях із Києва на Канівську гору, описано в усіх подробицях і в біографічній, і в популярній літературі.
Місце вічного спочинку Шевченка стало зватися Тарасовою горою.
…Через два місяці після похорону, 12 липня, якийсь переляканий поміщик Парчевський інформує київську владу про те, що «г. Канев есть центр заговора против помещиков, а Корсунь подручное место. Есть очень деятельные агенты между последователями Шевченко. Мы все на вулкане, неведение или беспечность полиции удивительны». Полковник кн. Лобанов-Ростовський, до якого потрапив цей лист, подає рапорт київському генерал-губернаторові. Розпочинається нове коло поліцейського листування.
Рапорти,
Там само, с. 386.
«Т. Г. Шевченко. Біографія», с. 520.
