М. С. Лєсков, Я. П. Полонський.
Тим часом на початку 1859 року в Ляйпцігу вийшла книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки». В ній були надруковані «Кавказ», «Холодний Яр», «Думка» («Як умру, то поховайте»), «Розрита могила», «Думка» («За думою дума роєм влітає…»), «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»
Книжка швидко розійшлася не тільки поза межами Росії, але й нелегальними каналами потрапляла в Петербург, Москву, Київ та інші міста.
Особливе враження справила вона на Західній Україні, де саме народжувався потужний рух за орієнтацією на українську національну цілість, а не на Будапешт, Варшаву чи Москву.
Остання поїздка в Україну… Хоч і міцно пов’язане було творче та громадське життя Шевченка з Петербургом, але найглибші його помисли завжди були спрямовані в Україну; надія поселитися в ній не відпускала його. І як тільки справи з цензурним дозволом на видання поетичної збірки здаються йому полагодженими, він подає – 5 травня 1859 року – до Академії мистецтв «Прошение»: «Покорнейше прошу правление императорской Академии художеств выдать мне вид на проезд в губернии: Киевскую, Черниговскую и Полтавскую сроком на пять месяцев, для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры».
Шевченко виїхав з Петербурга 25 травня, а на початку червня був уже в Україні – в Сумах, Лебедині, а потім Пирятині й Переяславі. У рідній Кирилівці він був 27 червня. Нічого не змінилося в кріпацькому житті братів і сестри, їхніх дітей. Тринадцять літ не бачив він родичів і рідного села, рідної хати. Сам він змінився так, що й не зразу його впізнати, а тут переміна невелика.
Для Шевченка визволення селян з кріпацтва не було просто політичною чи економічною проблемою, не було бажаним актом гуманності, – воно зачіпало всі фібри його душі, воно стосувалося його особисто і всіх його рідних, а рідними в кріпацькій недолі були для нього не тільки сестри й брати, а й усі мільйони українських селян. Ось чому він був «нетерпимий» і не міг бути інакшим, коли йшлося про кріпацтво та про панів; ось чому конфліктував з тими, хто дотримувався «поміркованих» поглядів; ось чому не раз вертався до думки про те, що годі народові терпіти ярмо. Він шукав зустрічей із селянами, щоб почути їхню думку, вловити їхній настрій, бачив розгублене чекання та невіру в панську ласку, але не бачив готовності повстати за свої інтереси – хіба що можна було надіятися на стихійний вибух. І сам він навряд чи міг щось відповісти на дошкульні селянські запитання. Хіба що гострою притчею. Мабуть, усе це додавало йому мук…
Тому повертався на чужину з печалями…
«Неофіти». «Марія»… Під час нижньоновгородської «паузи», в грудні 1857 року Шевченко записує в «Щоденнику» (8 грудня): «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее „Неофиты, или первые христиане“ (V, 172).
У певному сенсі своїми „Неофітами“ він немовби перегукується з „Енеїдою“ Котляревського,
