себе, братія моя!Далі йде важливе психологічне уточнення:
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю.
Тепер уже не він посилає свої квіти-думи в Україну, а діти-думи й слова «прилітають» до нього з України, «з-за Дніпра мов далекого» і радують «одиноку душу // Убогую». Цей «зворотний зв’язок», можливо, символізує новий характер його причетності до України, коли на зміну очікуванню свого з’явлення Україні (петербурзький період), а потім драматичному тріумфові цього з’явлення з його екзальтаціями і гіркотами («Три літа») – прийшло відчуття катастрофічної втрати і піднімається вперта потреба не миритися з цією втратою.
Але й розчарування, і криза, і «саморевізія» – не повні, не остаточні, не абсолютні. Не раз і в засланні поет заговорить голосом то «гайдамацьким», то «пророчим». Численні поезії з образами історії боротьби України за саму себе перегукуються з вершинами Шевченкової політичної патетики. Можна тільки дивуватися тому, як Шевченко, щойно з каземату, під немилосердними заборонами бувши і з «захалявними книжечками» криючись, – пише, скажімо, «Іржавця», в якому гнівний антимосковський, антиімперський пафос звучить з неменшою силою й викликом, ніж у тих творах, за які він і опинився в засланні і які мав спокутувати!
Серед засланських поезій Шевченка особливе місце посідає цикл «Царі». Здавалося б, «програвши» єдиноборство з Миколою І і бувши тяжко покараний за зухвале приниження образу «помазаника Божого», Шевченко мав би охолонути до цієї теми, бодай з обачності. Аж ні. Йому не терпиться взяти реванш у дошкульній сатирі. Але не глумливість і не жадання «відігратися» бодай у словесному комікуванні-реванші керують Шевченком, а розуміння великої універсальної істини, яку він подає у своєму славетному поетичному афоризмі:
…Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Це слова не тільки до українців…
Звертається Шевченко і до складних історій етико-психологічної переорієнтації людини з безтямної помсти на покаяння («Варнак»), до прикладів євангельського всепрощення («Меж скалами, неначе злодій…» та ін.). Інший відхід від абсолютизації соціального критерію маємо в поемі «Москалева криниця».
Повісті російською мовою… Період заслання знаменний у творчому житті Шевченка ще й тим, що він, поряд з поезією, починає писати прозу – повісті російською мовою. Узявши собі прозорий псевдонім «Кобзар Дармограй», він розраховував на друк у російських журналах: українських не було. Мав він і поважні наміри звертатися до російської публіки зі своїми ідеями та намагатися донести до неї образ України.
Опанування прозового жанру становило для прирожденного поета немалі труднощі. Він і в прозі залишився ліриком; постійно «втручається» у хід подій, не вдовольняючись роллю оповідача або свідка, активно «контактує» зі своїми персонажами; власне, він, явно чи неявно, – головний
