людської гідності й самопосвяти правді.
Москва… 8 березня в другій половині дня Шевченко виїздить з Нижнього Новгорода. Тепер його скрізь і всюди супроводжувала таємна жандармська пошта, яка попереджала відповідних чинів про необхідність суворого нагляду за неблагонадійним поетом.
Дорогою Шевченко простудився, що загострило його недуги, і в Москву він приїхав хворий. Щепкін залишає його в себе, заходившись коло його лікування. Наступного дня його відвідав Михайло Максимович; увечері завітали поет-перекладач М. Кетчер, професор університету економіст І. Бабст, фольклорист О. Афанасьєв. Гостей не бракувало й далі, і Шевченко навіть трохи нарікає: портрет Щепкина «нарисовал … не совсем удачно», заважали гості.
А 22 березня був у Шевченка «радостнейший из радостных дней». Він записує: «Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот – Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность!» Як бачимо, прикрість від суворого, але щирого відгуку Аксакова про «Прогулку…» не залишила сліду в щирому ж Шевченковому серці. Таке рідко буває серед письменників!
Великою радістю для Шевченка були й візити до Максимовичів – давня дружба з Михайлом Олександровичем доповнювалася захопленням від його молодої дружини Марії Василівни: «Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьано несколько наших песень. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка не умеет» (V, 213).
Були ще й ще візити, зустрічі, розмови…
Підсумок вражень півмісячного перебування в Москві – у щоденниковому записі: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова» (V, 219).
Знову в Петербурзі… Повернувшись до Петербурга, Шевченко опиняється у вирі літературного і громадського життя, незрівнянно бурхливішого, ніж у 40-і роки. І його всі ждуть: українці столиці – як свого апостола; в ліберальних і демократичних літературно-мистецьких колах – як поета, що тяжко постраждав за слово правди; поляки, недавні засланці, – як побратима; молодь російських революційно-демократичних гуртків (молодше щодо Шевченка покоління – це не тільки 22-річний на той час Добролюбов, а й 30-річний Чернишевський, яких у радянські часи оголошувано мало не вчителями Шевченка!) – ця молодь сподівалася знайти в ньому свого союзника.
Українське громадське і літературне життя в Петербузі відчутно пожвавлюється наприкінці 50-х років. Тон йому задавали колишні кирило-мефодіївці – В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров, навколо яких гуртувалися давні їхні симпатики і «неофіти» українства. Повернення Шевченка дало новий потужний стимул українському життю в Петербурзі,
