так не було. Може, це своєрідна реакція поета на малу увагу євангелістів до її постаті і долі. (І в сучасних Шевченкові чи пізніших працях про Ісуса Христа, наприклад, у славетному „Житті Ісуса“ Е. Ренана, про Марію є лише побіжні згадки.) Голодна смерть „під тином (…) у бур’яні“ має ще раз співвіднести образ Марії з образами покриток Шевченкової поезії. І підкреслити запізнілість і фальш пізнішого казенноцерковного звеличення: „А потім ченці одягли // Тебе в порфіру. І вінчали, // Як ту царицю…“, – що в його очах рівнозначне нарузі: „Розп’яли // Й тебе, як сина. Наплювали // На тебе, чистую, кати; // Розтлили кроткую!“
Але поема закінчується могутнім акордом тріумфу правди в людських невольничих душах:
а ти…
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась.
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящей і убогій, —
і цей образ відродження правди, потоптаної можновладцями, в серцях простого люду, є перифразою Шевченкового образу України, уявлення про її долю – України, зрадженої і покинутої панством („елітою“, по-теперішньому), але вічно живої і не зраджуваної в душі народу. Як на початку колись „Катерина“, так і тепер, наприкінці шляху, „Марія“ – говорять зрештою про Україну.
Слава і самотність (останні роки життя)… Повернувшись до Петербурга, Шевченко знову опинився у вирі громадянського і мистецького життя. Розширюється коло його друзів, але залишаються й старі.
Водночас Шевченко дедалі більше зближується з російським революційними демократами, з гуртком „Современника“. Не можна сказати, що тільки Шевченко тяжів до революційно-демократичного кола, – там теж шукали в ньому спільника і союзника. Особливо, до сердечності, здружилися з Шевченком брати Курочкіни, які радо його перекладали (у свою чергу, Шевченко захоплювався сатирами Василя Курочкіна). Серед нових Шевченкових знайомих – поет-революціонер М. Михайлов, видатні революційні діячі П. Лавров, М. Спешнєв, М. Шелгунов. На ґрунті літературних інтересів триває спілкування з О. Плещєєвим, І. Панаєвим, І. Тургенєвим. Відбувається і заочне знайомство Шевченка й Герцена. Особливі стосунки склалися в Шевченка ще раніше з учасниками польського визвольного руху, і тепер вони набирали нового значення. Готувалося чергове польське повстання (яке вибухне 1863 року), і поляки не без підстав розраховували принаймні на прихильне ставлення такого авторитета, як Шевченко, до їхньої ідеї.
Бере Шевченко участь і в літературних читаннях у Пасажі. Разом з тим не залишає й роботи над офортами, хоч це й давалося йому нелегко: гравірування вимагає великої зосередженості та багато часу. А саме цього не давали йому обставини петербурзького життя: на нього звідусюди „полювали“ як на модну знаменитість. І все-таки як офортист він уже тоді здобув визнання, а пізніше історики мистецтва відвели йому визначне місце в розвитку вітчизняного гравірування.
Понад рік тривало бюрократичне
