стояв цілком конкретний соціальний і моральний зміст, добре зрозумілий і Шевченковим сучасникам, і нащадкам, – хоч реальна історія людства ще ніколи не справджувала надій на осоромлення зла й торжество добра. Але ж для того, хто вірить у силу правди, – все ще попереду.
Поет гніву чи геній любові?.. Отже: як підсумувати Шевченкове ставлення до дійсності, до світу?
Була, і є, і завжди буде велика спокуса шукати ідейну або емоційну домінанту незводимого ні до яких домінант Шевченка. Крім однієї, про яку далі, – але вона настільки всеоб’ємна, що це вже щось інше: абсолют його духу.
Часто в Шевченкові бачили тільки (або насамперед) заклики до народного повстання, до соціальної (або національної) помсти, розплати. Без цього, звичайно, Шевченка немає. Інші ж бачили і бачать тільки настрій євангельського милосердя, екстаз усепрощення. І без нього Шевченка немає.
Але є третє, вище, в чому преобразується і перше, і друге. Що?
У Шевченка було те благоговіння перед життям, та довіра до нього, які набагато пізніше висловив Еріх Фромм у своїй праці „Мати чи бути?“ (To have or to bee?»): «Любов і повага до життя в усіх його виявах, розуміння, що священним є життя і все, що сприяє його розквіту, а не речі, не влада і не все те, що мертве».
Суєтність і марність усіх надуманих, суспільними умовностями народжених уявлень, «цінностей» Шевченкова поезія виразила з великою силою, а в деяких («Колись то ще во время оно…» та ін.) поезіях мотив їхньої нікчемності перед простими і вічними виявами життя набирає гостро саркастичного звучання.
Колись гнівний і вибуховий Мікельанджело, титан духу, з гордістю сказав: «Не народилася ще людина, яка, подібно до мене, була б такою мірою схильна любити людей».
Його винятковість немовби коригує наш Василь Стефаник такими словами: «Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій […] Праця, робота, заслуги, користь і то все додатки хвилеві, котрі скорше або пізніше пропадають. Як ми станемо народом сильним, то забудемо за всі заслуги Шевченка, а лишиться лишень ідеал чоловіка, що любив кавалок нашої землі. Дивний і рвучкий до себе і далекий, як сонце, що всіх гріє».
Хвороба. Смерть. Похорон… Повернення в Петербург, атмосфера визнання й шаноби, занурення в активну громадську діяльність і творчу працю на якийсь час відновили сили організму, але повернути втрачене здоров’я не могли. До того ж побут його залишався невлаштованим, петербурзький клімат гнітив його, а повернутися в Україну, де він сподівався ожити духом і тілом, не вдавалося.
Восени 1860 року починається та хвороба, що виявилася смертельною. Тодішня медицина кваліфікувала її як водянку. Друзі оточили Шевченка турботою, його лікували добрі фахівці, але засобами тодішньої медицини зупинити прогресування хвороби не вдавалося.
Невесело починався для Шевченка новий, 1861-й рік – останній рік його життя. Він ще не втрачає надій
