Богоматері настійно просився в Шевченкову поезію. В „Неофітах“ він присутній мовби на відстані. На відстані молитви. Невдовзі вона постане всім своїм страдницьким і не по-святенницькому святим життям – у поемі „Марія“.
Поему Шевченко написав після повернення з України, в Петербурзі, в жовтні – листопаді 1859 року. Але задум її виношував давно.
Є велика різниця між формалізованим ритуалом пошанування Діви Марії в бюрократичній імперії Церкви – і тим безпосереднім, щирим, сердечним почуттям, яким була оточена Мати Божа в українському народі. В цьому народному почутті втілилася вся глибина уявлення про святість материнства взагалі, про матір як заступницю за саме життя, бо ж вона його народжує в муках і вона його плекає. Саме це народне почуття – і в Шевченковій „Марії“. Більше того, Шевченко тут – усвідомлено чи неусвідомлено – йде за геніальним народним „примітивом“ різдвяних співів, колядок і щедрівок, старовинних ікон і середньовічного вертепу, де Ісус Христос і Діва Марія „вростають“ у селянське життя, стають „своїми“, близькими і зрозумілими; все незужите емоційне багатство народної душі, весь „запас“ її людяності обертається на цих євангельських персонажів, так само небесних, як і земних, які і далеко, і поруч. І Шевченко говорить про Марію і вищою мірою побожно, і водночас із тією інтимністю, із тією безпосередністю співпереживання, що й про свою Катерину, Наймичку або тих безіменних дівчат, до яких постійно звертається зі словами спочування й застереження.
Але „побутовий“ рівень бачення великої події світової історії ажніяк не є стилістичним чи концептуальним зниженням. Це те приземлення, яке дає правдиву силу духовній висоті життя святої родини. Як завжди, у Шевченка широкий емоційний діапазон і багатющий спектр інтонацій – від бурлеску (щоправда, тут його майже немає, але є „побутовість“) до патетики. Інакше б він не зміг утриматися на рівні, якого вимагає образ Богоматері. Тим більше, що він зважується на зовсім нове і досить ризиковане, неканонічне бачення.
У Шевченка Марія – не дружина тесляра Йосипа, а його наймичка. Наймичка – це ближче поетові. Першим провіщенням її майбутньої незвичайної долі стає її дівоча краса. З великою відвагою мистця, але й з неменшим естетичним і психологічним тактом Шевченко ввів у свою „євангелію“ епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом, провісником приходу Месії, який стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. І відчуття її доленосності підготовлене палким зверненням поета до своєї героїні, які ллються в тому ж річищі, що і його звернення до інших своїх героїнь-дівчат, яких він застерігає від небезпек, що чигають на їхню красу. Але тут є й інше. І надзвичайної поетичної сили слова про те незмірно велике почуття, той вогонь самозабуття, в якому народжується або гине особистість жінки; і водночас такої ж сили слова про позаособистісне значення того, що станеться. Сама ж зустріч відтворена з якоюсь лагідною урочистістю, і в ній запановує духовний настрій.
