та звертання до «низового» плину життя. Натомість Котляревський «перелицьовував» Вергілія з набагато поважнішою метою, ніж сама тільки профанація високого зразка задля комічного ефекту, і «перелицьовував» таким чином, що його «Енеїда» стала і сатирою на багато які явища сучасного йому суспільства, і непрямим, але переконливим запереченням імперського стереотипу про Малоросію як етнографічну область Росії, і картинним нагадуванням про героїчну енергію українського козацтва, і виявом багатства й життєздатності української стихії, і розкошуванням в українському слові, хай переважно в його побутових, але також і ліричних, а почасти й патетичних барвах. У химерних шатах травестії вже проблискував високий романтичний пломінь, а пригоди вигнанців, волоцюг-троянців, яким судилося заснувати «вічний Рим», могли викликати різні історичні алюзії, в усякому ж разі – давали відчуття історичної ваги українського козацтва та українського буття взагалі.
Молодший за Котляревського Петро Гулак-Артемовський (1790–1865), багатолітній професор, а потім і ректор Харківського університету, починав писати ще в студентські роки, спершу старослов’янською, потім російською мовою, а потім перейшов на українську – ймовірно, під впливом «Енеїди» Котляревського. Але в ній він сприйняв лише травестійну форму, і його «Гараськові оди» були суто бурлескними варіаціями на теми ще одного великого поета античності – Горація. Нечисленні переклади Гулака-Артемовського також мали травестійний присмак. Набагато більшу естетичну вартість мали його байки з гуманними тенденціями та з елементами сатири, часом гострої, на повітове панство.
Молодший сучасник Гулака-Артемовського Євген Гребінка (1812–1848) теж починав з травестії; у травестійному дусі (хоч, може, й ненавмисне травестійному, а через брак культурної традиції) виконано його «переклад» пушкінської «Полтави». Найвартісніший його внесок в українську літературу – його байки, писані, як і байки Гулака-Артемовського, під впливом польського байкаря XVIII ст. Ігнація Красицького, але перейняті органічним національним колоритом. Нечисленні ліричні вірші Гребінки належать до виявів романтизму в українській поезії. Залишив Євген Гребінка і чималу прозову спадщину російською мовою; він був одним із піонерів історичної тематики в українській літературі – хоч, власне, ці його твори належать швидше до багатої на поетичні й прозові тексти «української школи» в російській літературі – адже, оселившись у Петербурзі, Гребінка став активним учасником російського літературного життя, хоч творив коло себе й український гурток, робив заходи для видання творів української літератури, видав збірник «Ластівка» (1840), де були й нові твори Шевченка, у долі якого він зіграв таку велику роль.
Твори російською мовою писав і старший за Гребінку Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843), але вони, хоч і були свого часу дуже популярні («Пан Халявский»), тривкого сліду в російській літературі не залишили; натомість його українські повісті
