style="font-size:15px;"> Романтики були щирими патріотами України й української мови (щоправда, через зрозумілі обставини багато творів писали й російською мовою; власне, всі українські письменники тієї доби були двомовними). Але їхній патріотизм був (у більшості) «місцевим», «малоросійським» – у межах патріотизму імперського, «общерусского». За деякими винятками (насамперед тут треба назвати Костомарова і, зрозуміло, західноукраїнських романтиків), вони – як Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко – поділяли монархічні настрої всеросійського обивателя.
Перевага Шевченка над його попередниками-романтиками в більшому таланті і в більшій суб’єктивності: у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб’єктивність давала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути і почасти ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; народність була не його осягненням, метою, а ґрунтом, з якого він виріс, на який спирався або який, можна сказати, «обробляв».
«Кобзар»… Писати вірші Шевченко почав ще до визволення з кріпацтва. Можливо, не всі з ранніх поезій Шевченка збереглися. Першим твором, що став відомий його знайомим, була балада «Причинна». Вже цей перший із збережених поетичних творів Шевченка явив українське слово такої мистецької якості, якого не сягали його попередники й сучасники – поети-романтики. Хоч, здавалося б, Шевченко був цілком у полоні їхнього канону: чари, русалки, смерть закоханих, – і компонував сюжет нібито з готових романтичних (та народнопісенних) кліше. Але на наївному, елементарно-романтичному сюжеті молодий поет розгортав цілу гаму почуттів – і персонажів, і автора-оповідача, – почуттів, що народнопоетичними засобами відтворюють локальну психологічну драму. На відміну від типової романтичної балади, у Шевченка важить не так «об’єктивна» фабула, як її багатий суб’єктивний супровід – нестримні «втручання» самого автора, сміливі ліричні відступи й пристрасні коментарі, – що виходять далеко за межі конкретної сюжетної ситуації і набирають значення загального поетичного судження про людську долю. Не зовсім звичними були й динамічність поетичної оповіді, «перепади» тону та невимушені переходи від широким мазком змальованих картин природи до авторового сентименту-роздуму, від скупих сюжетних загальників до фольклорних щедрот в описах ритуального «шаленства» русалок, – у цьому вже вгадується майбутній Шевченко з його спонтанним виливом складно-цілісного всеоб’ємного почуття… А головне – Шевченків вірш дихав такою природністю, такою гармонійністю і багатою мелодійністю, такою доладністю слова, яких не сягали його попередники-романтики з їхньою часто ще важкуватою, не дуже виробленою для вільного
