чув на батьківщині, а головне – силою своєї великої поетичної інтуїції, що відгукувалася також і на, сказати б, невмерлий ще нерв історичного самопочуття народу та шукала правди національного буття за контрастом до гнітючості й тоскності (для Шевченка як уже національного поета) петербурзької чужини. Шевченко ідеалізує козацьку вольницю, як її ідеалізував народ, що цілком природне як протиставлення кріпосницькому гнітові. В тій козацькій вольниці поет бачить героїчну добу української історії.
Картини героїчного минулого викликають у Шевченка тяжкий сум: «Не вернуться сподівані, // Не вернеться воля, // Не вернеться козачество». Але він говорить це не для того, щоб разом із земляками схилитися перед неповоротністю історії, а для того, щоб викласти їй своє тяжке оскарження і викликати почуття незгоди з сучасним станом, викликати дух спротиву й потребу оновлення. В минулому він шукає ті приклади героїзму, які повинні стати і докором, і стимулом для сучасників. Це стане очевидним у наступних творах Шевченка, але й у першому «Кобзарі» виразно відчувається.
Але й поза цими кардинальними питаннями українського буття, в Шевченкових лірико-романтичних і в ключі фольклорної поетики витриманих баладах, український світ поставав як самодостатність – як антитеза малоросійськості й провінційності, «додатковості» до світу імперського.
Давно звернуто увагу на те, що головними персонажами багатьох творів Шевченка – і в «Кобзарі», і пізніше – є дівчина, жінка, мати; часом він і говорить від їхнього імені, виступає в жіночій іпостасі. На цій підставі з’являються останнім часом «сміливі» твердження про Шевченкову «фемінність» тощо. Насправді «жіночий» характер самоототожнення поета в окремих творах має причину просту, глибоку й вічну: жіноче начало – начало самого життя. Мати-земля. Мати-батьківщина. Мати-Україна: мати своїх дітей. А жіноча доля в Шевченка – це й від традицій народної поезії, голос якої глибоко озивався в ньому; це й від його особистої долі: пам’ять про матір і сестер, невтолена потреба в родинному теплі, сирітство, яке породжує особливе сприйняття материнства, жіночності. І головне: у світі кріпацтва насильство й брутальне зло насамперед падали на жінку, дівчину.
Особливий емоційний і соціальний зміст жіночої долі надавався до ширшого сюжетного опрацювання, і так Шевченко створює першу свою велику поему – «Катерину». Тема зрадженої дівчини або дівчини, яка не дочекалася свого милого, – типово романтична тема. До неї зверталися Гете і Бюргер, Карамзін і Пушкін, Баратинський і Жуковський (невипадково саме «Катерину» присвятив йому Шевченко – «На память 22 апреля 1838», дня визволення з кріпацтва), Квітка-Основ’яненко.
Але в Шевченковій «Катерині» трагічна доля героїні лягає на ширшу історичну перспективу. Доля занапащеної Катерини в очах поколінь читачів стала символізувати долю занапащеної України.
В цьому відмінність Шевченкової поеми від усіх інших – численних
