завдання тих, хто хотів вибороти духовне поле для українського Слова. Що ними рухало? Хіба забаганка, хіба непомірні амбіції, хіба сепаратистські наміри створити альтернативу великій російській літературі – літературне «мазепинство», – версії, що їх упродовж усього ХІХ ст. мусували недоброзичливці й недруги української літератури (а в модифікованій формі ці версії зринають і досі)? Не були б такі стимули плідними й ненадовго б їх вистачило.
Насправді творення нової української літератури мовою народу було одним із виявів самоствердження цього народу, який мав достатньо життєвих і творчих сил, щоб не погодитися з уготованою йому долею – «в сусідів бути гноєм» (І. Франко) і передчував «час воскресний свойого повстання» (він же). За цим упослідженим народом було велике минуле, була велика культура, була велика писемна традиція, хоч уже і втрачена, але здатна озватися в нових поколіннях. Ось звідки у творців нової української літератури (а найбільше в Шевченка) і віра, і впертість, і сила протистояти глузуванню, звинуваченням, заборонам…
Українські культурні діячі знову й знову нагадували очевидні, але забуті й ігноровані істини: про те, що їхній народ – спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і драматичне та поетичне мистецтво, архітектура, музика доби бароко, і філософська та релігійно-полемічна література, і такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Григорій Сковорода, Степан Ковнір, Максим Березовський та багато-багато інших: велика культура, яка дає всі підстави для дальшого розвитку. З цього погляду і поява Котляревського, а потім Шевченка не була несподіваною, – навпаки, це були закономірні акти творчої волі народу. Це добре підкреслив Костомаров, говорячи про феномен Шевченка: «Поезія Шевченка – законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця»[5].
«Гайдамаки»… Задум поеми виник у Шевченка ще 1839 року, невдовзі після викуплення з кріпацтва; розділ «Галайда» з них був надрукований 1841 року в Гребінчиній «Ластівці», а наприкінці того ж року цензор П. Корсаков, зробивши багато вилучень, нарешті дозволив немало покалічений текст до друку.
У своїй поемі Шевченко звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок української історії – селянського повстання 1768 року, яке дістало назву Коліївщини.
Шевченко не прагнув до адекватного відтворення історичних подій. В нього була інша мета. Тут можна говорити про дивовижну сміливість молодого поета – не тільки політичну (вся поема дихала духом народної помсти панам, духом народного повстання), а й творчу, естетичну: «неіснуючою» мовою, «мужицьким діалектом» він, який тільки недавно почав віршувати, твóрить поетичну візію великої історичної драми, вписуючи її в масштабні історіософські
