нам хоч раз допомогло!
У когось – доля зла, у когось – люба пані,
смерть – камінь із Небес, а ми – побите скло!
Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.
Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.
Іду я з краю в край і з відчаю кричу:
«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»
Ти – срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,
обійми й досі не розкрила ти мені.
Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,
бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..
Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,
якщо закоханий, то гарна і в’язниця.
Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе
волання чабана й гирлига-патериця.
Сьогодні – пломінь я або вогненна птиця:
Змахну крилом – і вмить світ Божий спопелиться.
Коли художник закарбує дух,
хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.
Не кличте в путь: я обійняв кохану.
Молюся їй – красуні Індостану.
На видноколі вже в барханах караван,
а я ж лише на мить відстав від каравану!..
Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.
І недругу палати так не побажаю.
І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,
а може, пекло це і є блаженство Раю!..
І знов упала ніч, завмерла в тишині.
І знову, як завжди, душа моя в огні.
І страх бере, що через зрадницю кохану
і віра в Небеса дотла згорить в мені.
Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,
хай жде мене проклін, якщо саджати стану.
Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,
я – жертва сто разів підступного обману.
Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:
я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.
Дивлюсь – цілісінька! Аллах акбар,
хоч часом черепи він б’є, немов скрижалі.
Сказав сакі, красивий, наче пері:
«Відчинені в корчмі щоднини двері…»
«Заради Неба хутко вказуй путь!..»
«Забудь про Небо: сонце – у фужері!..»
Всевишній, Ти покинув небозвід?…
Душа болить, бо жду з Небес привіт.
Не можу я радіти, бо у ницих
столи Ти накриваєш на обід…
Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран
і, мовби той верблюд, очолив караван.
А ще дійма жура: себе в узді відчув я -
то недруги мої накинули аркан…
Почув, що я подібний плотоводу:
пливу уміло в будь-яку погоду
рікою сліз. Боюсь, одначе, я:
і пліт пірне на дно, і я за ним – під воду!..
Я – сірий, сивий, мов торішній очерет,
сумний-сумний
