враження, якщо можна так сказати про надгробки. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи у сонячному промінні, символи вічності, одшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось щасливого торговця чи багатого спекулянта – навіть шахрай не хоче безслідно зникнути з цієї планети.
– Ґеорґу, – кажу я, – треба пильнувати, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям з села, котрі розраховуються аж після жнив. Поклянімось цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку.
Ґеорґ посміхається.
– Ну, це не так страшно. Вексель нам треба оплатити лиш через три тижні. Якщо ми одержимо якісь гроші раніше, то, значить, заробимо.
– Що заробимо? – питаю я. – Ілюзію – до наступного курсу долара!
– Ти часом буваєш занадто діловитий. – Ґеорґ церемонно запалює сигару вартістю в п’ять тисяч марок. – Замість того, щоб скаржитись, ти краще сприймай інфляцію, як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на проценти. Щодня піднімається курс долара, але щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?
Я дивлюсь на цього самовдоволеного Сократа з Гакенштрассе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли світлу сукню.
– Дивно, як тягне людину до філософії, коли вона спить уночі не сама, – кажу я.
Ґеорґ навіть оком не моргне.
– А коли ж інакше? – спокійно питає він. – Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов’язувати з нею метафізичний світогляд – це все одно, що чуттєві насолоди пришивати до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить нестерпна плутанина.
– Плутанина? – кажу я, трохи зачеплений. – Ох ти ж, міщанський авантюрнику, збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Ти хіба не знаєш, що людина мертва без того, що ти звеш плутаниною?
– Не туди гнеш. Я тільки відрізняю одну річ від іншої. – Ґеорґ пускає мені в обличчя хмарку диму. – Я краще гідно, з філософським сумом, терпітиму скороминучість життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Кардові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської шерсті.
Він глузливо сміється. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.
– Дешевий удар, гідний Генриха, – зауважую я. – Ти, примітивний любителю того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали з вищого світу, дами з театру та зірки кіно?
Ґеорґ знову пускає мені в очі на триста марок диму.
– Це я роблю для своєї фантазії.
