дівчата, – каже Віллі. – Підемо звідси.
Рене й Герда ідуть одягатися.
– Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? – кажу я. – Що мені тепер робити з Гердою?
Віллі добродушно регоче.
– От прокляття, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.
– Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.
– Слухай, – каже Віллі. – У нас з Рене зовсім не те, що в тебе з Гердою. У мене серйозні наміри. Хочеш вір, хочеш ні, але я вмираю за нею. Цілком серйозно. Вона справжнє чудо.
Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапках.
– І уяви собі, – веде далі Віллі, – що найбільше захоплює мене її голос. Вночі він справляє дивовижне – враження. Ніби в тебе дві різні жінки: то ніжна, як соловейко, то груба, як солдат. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне своїм басом, у мене мороз іде поза шкірою. Це щось незвичайне! Ти розумієш, що я маю на увазі?
– Приблизно розумію.
– Ну от, як бачиш, вона мене спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилась тут. Влаштую їй маленьку квартиру.
– Ти думаєш, що вона покине виступати?
– А цього й не треба. Час од часу вона зможе брати ангажемент. Я буду супроводжувати її. У мене ж така професія, що не обов’язково сидіти на одному місці.
– Чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачить на це грошей?
– Одруження – то вже зовсім інша річ, – каже Віллі. – Хіба можна одружуватись з жінкою, котра щомиті здатна гаркнути на тебе, як генерал? Ми завжди лякаємось, коли несподівано чуємо команду. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою спокійною товстулею, яка вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.
Я здивовано зиркаю на Віллі. Він поблажливо сміється. Йому не потрібно довідника гарних манер, бо він і так став довершеною світською людиною.
У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, але потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться і починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.
– Оце то жіночки… – шепоче він, як кадровий обер-лейтенант довоєнних часів.
– Як ви смієте! Праворуч рівняйсь! Струнко! – реве позад нас могутній голос.
Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й сміється.
– Тепер ти бачиш, що я маю на увазі? – питає мене.
Я бачу. Вони обоє виходять із зали. Надворі стоїть автомобіль Віллі – червоний кабріолет з червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герді потрібно більше часу, щоб переодягтися. Принаймні не бачитиме кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім довідника гарних манер, це абонементи Едуарда Кноблоха, але по них, на жаль, увечері не годують. Однак я все-таки вирішую спробувати;
