В глибині зали якийсь чоловік дресирує двох білих шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби іграшкова фігурка на ниточці.
Дебелі жінки, що лежать на матах, одягнені в купальні костюми. Вони потягаються, граючи мускулами. Це, безсумнівно, жінки-борці, котрі виступають в «Альтштедтер Гоф». Рене найсправжнісіньким казарменим басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я на мить згадую, як вона дивилась на мене в «Червоному млині». Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї зав’язане червоною хустиною.
– Вона тренується, – пояснюй Рене. – Хоче повернутися до цирку.
– До цирку? – Я зацікавлено дивлюсь на Герду. – Хіба вона була в цирку?
– Звичайно. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не міг більше платити за м’ясо для левів.
– Вона дресирувала левів?
Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.
– Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.
Герда знову пролітає повз нас. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі, ніби хоче загіпнотизувати. Однак справа тут не в мені – Герда дивиться так тільки від напруження.
– Чи Віллі багатий? – питає Рене де ля Тур.
– Думаю, що багатий. Коли сьогодні взагалі можна когось так назвати. Він торгує і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?
– Я люблю, щоб чоловіки були багаті, – сміється Рене своїм сопрано. Потім реве, наче в казармі: – Кожна жінка любить це.
– Я вже помітив, – гірко кажу я. – Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.
Рене аж труситься від сміху.
– Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували.
– Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.
– І тоді ні. Гроші псують характер, ви ще цього не знаєте?
– Знаю. Але чому ж тоді ви надаєте їм такої ваги?
– Бо я характерові не надаю жодного значення, – щебече Рене манірним голосом старої дівки. – Я люблю комфорт і забезпеченість.
Герда гойдається далі, роблячи бездоганні перевороти. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, погойдується, стоячи навшпиньки, сюди й туди і, сміючись, каже:
– Рене бреше.
– Ти чула, що вона говорила?
– Кожна жінка бреше, – каже Рене ангельським голосом. – І коли б не брехала, то чого б вона була варта?
– Амінь, – закінчує дресирувальник собак.
Герда каже, зачісуючи назад волосся:
– Я вже скінчила тренуватись. Почекай, поки я переодягнусь.
Вона йде до дверей, над якими почеплено вивіску з написом:
