буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.
– Гаразд, – не задумуючись, погоджуюсь я.
Герда підводиться.
– Отже, тоді…
І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Ґеорґ каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.
– Дурний, – каже вона і сміливо цілує мене в губи. – У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.
Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.
На подвір’ї, біля чорного обеліска, вона зупиняється й дивиться на нашу голгофу.
– Це наш склад, – пояснюю я.
Герда киває.
– Вони дають якийсь прибуток?
– Ледь-ледь, у такі часи…
– І ти тут служиш?
– Так. Смішно, правда ж?
– Нічого тут немає смішного, – заперечує Герда. – Що ж тоді казати мені, коли я в «Червоному млині» вигинаюсь і просовую голову між ноги? Думаєш, Бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.
З саду з поливальницею в руках виходить стара фрау Кроль.
– Пристойна дівчина, – зауважує вона, дивлячись услід Герді. – Хто це така?
– Акробатка.
– Он як, акробатка! Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?
– Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.
– То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?
– Ще ні.
Фрау Кроль сміється. Скельця її окулярів виблискують проти сонця.
– Любий мій Людвігу, – каже вона, – ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здасться вам теперішнє вашо життя, коли вам стукне сімдесят.
– В цьому я ще не дуже впевнений, – заперечую я. – Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?
– Про що?
– Про кохання. Небесне й земне?
Фрау Кроль весело сміється:
– Про це я вже, слава Богу, давно забула.
Я сиджу в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупе обличчя в акваріум із золотими рибками, що прикрашає плюшевий салон, однак мушу стримуватись, інакше Артур старший не заплатить мені, і Артур молодший знає це.
Артур старший – низенький чоловік з гострою борідкою і жвавими очима.
– Отже, йоги, – весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. – Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йоги, буддизм, аскетизм, чревовіщання… Ви хочете стати факіром?
Я
