У нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю одержали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?
Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих – адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі, – то чого ж зараз ми так хвилюємось через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Однак, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини – це смерть, а смерть двох мільйонів – лиш статистика.
– Склеп! – каже фрау Нібур. – Тільки склеп, на інше я не згодна!
– Гаразд, – відповідаю я, – хай буде склеп.
За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка зовсім змінилась. Вона стала зла, балакуча, сварлива – справжнісінька відьма.
Уже два тижні я обговорюю з нею пам’ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про померлого. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли стає краще, вони робляться нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні – з найпокірливіших і найбоязкіших новобранців часто виходили найлютіші унтер-офіцери.
– У вас немає жодного склепу, навіть, щоб поглянути на нього, – ущипливо каже фрау Нібур.
– Склепи, – пояснюю я, – не роблять для виставки, їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. У нас є кілька малюнків, а для вас, напевно, доведеться робити ще один, спеціальний.
– Авжеж! Склеп мусить бути незвичайний. Інакше я піду до Гольмана й Клоца.
– Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.
Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.
– Покажіть свої малюнки! – наказує фрау Нібур тоном герцогині.
У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам’ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.
– Лев, – каже фрау Нібур. – Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.
– А може, готовий до стрибка кінь? – питаю я. – Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».
Фрау Нібур хитає головою.
– Орел, – каже вона задумливо.
– Справжній склеп має бути схожий на каплицю, – пояснюю я. – Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа – гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні
