мільярдер? Як цікаво!
Едуард зітхає.
– Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…
Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює золотом. Очевидно, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.
– Облиш, Едуарде, кучеряві слова, – перебиваю я його, – фрейлейн артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести гуляш.
– Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично, – каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням. – Як тільки ви встигаєте займатись поезією? Адже у вас такий великий ресторан і стільки кельнерів. Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такий багатий та ще й обдарований!
– Так собі, ледь-ледь! – скромно заперечує Едуард, сяючи від задоволення. – Значить, ви теж артистка…
Я помічаю, що його раптом охоплює недовір’я. Це на нього набігла тінь Рене де ля Тур, як хмаринка на місяць.
– Я хочу сказати, серйозна артистка, – додає він.
– Серйозніша за тебе, – відповідаю я. – Фрейлейн Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх. А тепер забудь поліцейського, що сидить у тобі, як у справжньому синові нашої любої вітчизни, і подавай на стіл.
– Леви і тигри? – Едуард витріщає очі. – Це правда? – питає він Герду. – Бо цей тип надто часто бреше.
Я наступаю їй під столом на ногу.
– Я була в цирку, – пояснює Герда, не розуміючи, чому це так для нього цікаво. – І знову повертаюся туди.
– Що в тебе є попоїсти, Едуарде? – нетерпляче питаю я. – Чи нам треба спочатку подати автобіографію в чотирьох примірниках?
– Зараз я сам погляну, – галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. – Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед селян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.
Він одходить перевальцем від нашого столу.
– Показний чоловік, – зауважує Герда. – Він одружений?
– Був колись одружений. Але він такий скупий, що жінка втекла від нього.
Герда мацає адамашкову скатертину.
– Певно, дурна була, – мрійливо каже вона. – Мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.
– Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.
– Звичайно, їх треба кудись укладати. – Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. – Я вважаю, що цей твій друг робить добре – навіть, якщо він поет.
– Можливо, – кажу я, трохи здивований її словами. – Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда одружитися – це значить придбати безкоштовну робітницю.
На обличчі в Герди з’являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.
– Кожен
