що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?
Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.
– Грудинку мадам, – командує Едуард.
– Я б краще хотіла ніжку, – каже Герда.
– Ніжку і шматок грудинки мадам, – галантно виголошує він.
– О, ви люб’язні, як завжди, – зауважує Герда. – Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!
Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.
– Фрайданк, – кажу я, – заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка – ампутована жертва війни?
Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.
– Це – найласіший шматочок, – заявляє Едуард. – Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.
– Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.
Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.
– Може, ти краще з’їси трохи салату? – питає він. – П’яницям спаржа дуже шкодить.
– Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.
Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
– Кноблох! – гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.
Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.
– Що це означає? – розлючено питає він.
– Що саме?
– Оцей рев.
– Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?
В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.
– Ви… – питає він Герду, – це ви мене кликали?
– Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його, – каже Герда, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда – сестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.
– Це пан Бодмер, – каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду. – Я сам бачив.
Та Едуард не чує його.
– Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають, – зневажливо кажу я. – Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?
Едуард стоїть, як паралізований.
– Давай талони, негіднику, – глухо каже він.
Я відриваю їх і кладу на стіл.
– Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник, – відповідаю я.
Едуард сам не бере талонів.
– Фрайданк, –
