Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку – з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.
Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири – на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Ґеорґа Кроля, але заважати закоханим – невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з’являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець – очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник – пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Ґеорґа. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.
Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Ґеорґових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Ґеорґ висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.
– От чорт! – каже він. – Спровадь його кудись!
– У таку пору?
– Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.
Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.
– Чудовий вечір, – кажу я.
– Чудовий, хай йому чорт, – відповідає різник.
– Теж правда, – погоджуюсь я.
– Тепер уже це довго тривати не буде, – раптом рішуче заявляє Вацек.
– Що саме?
– Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?
– Свинство? – з тривогою питаю я. – Як так?
– Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?
Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Ґеорґ з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.
– Залежно від того, як на це дивитися, – дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Ґеорґа. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.
– Незабаром усе буде інакше, – похмуро заявляє Вацек. – Проллється кров. Винних буде покарано.
Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між
