мені відразу ж страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.
– Хаос, – каже Верніке. – А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?
– Ні.
– А на одне чуття менше?
Я на мить задумуюсь.
– Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:
– А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно – сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий – і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!
Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.
– Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? – кажу я.
– Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?
– Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?
– Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.
– Може, не хотіла впізнати?
– Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.
– Чому?
– Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?
– Так, – кажу я, – сьогодні хочу.
– Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості – це звичайна втеча від самого себе.
– А що таке «сам»?
Верніке дивиться на мене.
– Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.
Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.
І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.
– Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, – невпевнено кажу я.
Верніке сміється.
– А що таке розум? Логічне мислення?
Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.
– Вона дуже хвора? – нарешті питаю я.
– В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки,
