лісе, насадив там на вершині?»
– Скажи-но, Ґеорґу, – питаю я, коли ми завертаємо на Ґакенштрассе, – ти щасливий?
Ґеорґ Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.
– Знову запитання! – каже він. – Скільки можна сидіти на вістрі голки?
З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись, туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом одвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двох ангелів з фарфору і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Ґеорґ і кашляє. В нього теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі – в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генрих Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.
– Вам не буде важко записати кілька замовлень? – питає він з незрівнянним сарказмом.
– Анітрохи. Давайте.
Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож – нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:
– Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.
Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.
– Саме так, збанкрутуємо! – пояснює Генрих. – Я знаю, що кажу!
– Справді? – Я лагідно дивлюсь на нього. – Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.
– Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрингені…
– А що, може, знайшли вбивців столяра?
– Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Дебелінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!
Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генрих Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, – це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. Їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.
За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстринген.
