style="font-size:15px;"> – Це ті бичі, з допомогою яких Бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він прогонить нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.
– Якого дуалізму?
Дуалізму людського існування, Я і світ. Буття і життя. Об’єкт і суб’єкт уже не співпадають, А наслідок – народження і смерть. Ланцюг гримить, ато розірве його, той розірве також народження і смерть. Спробуймо, раббі Кроль!
Вино парує. Воно пахне гвоздикою й лимоном. Я додаю до нього цукру, і ми п’ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухамеду бен Гассану бен Юсуфу бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.
– Значить, ми безсмертні? – різко й нетерпляче питає Ґеорґ.
– Тільки гіпотетично, – відповідаю я. – В теорії, бо «безсмертний» протилежність до «смертний» – отже, це вще половина дуалізму. Тільки коли цілком скинути покривало Майї, дуалізм зникає. Тоді стаєш самим собою, а не суб’єктом і об’єктом – вони зливаються в одне, і всі питання відпадають.
– Цього не досить!
– А що ще?
– Ти є, і годі.
– Знову ж таки частина пари: ти е, тебе немає. Все одно дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з цього!
– Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?
– Це було б протилежністю до «не оніміти».
– Прокляття! Знову пастка! Що ж робити, штурмане?
Я мовчки піднімаю чарку. Вино поблискує червоним.
Я показую на дощ і беру з-поміж взірців каменів кусок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці – найскороминучіше в світі, на граніт – найстійкіше в світі, відставляю чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п’яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де ділась кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?
Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все плоске й округле, далеке і близьке водночас і не має назви. Потім усе повертається на своє місце, затихає і знову стає тим, чим воно є. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.
Ліза розмахує пляшкою шоколадного лікеру. В цю мить на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо киваємо Лізі і зачиняємо вікно. Перш ніж Ґеорґ устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він окидає одним поглядом спиртівку, глінтвейн та Ґеорґову піжаму і каркає:
– День народження?
– Грип, – відповідає Ґеорґ.
– Поздоровляю!
– З чим тут поздоровляти?
– Грип сприяє торгівлі. Я помітив це в себе на кладовищі. Набагато більше покійників.
– Пане Ліберман, – кажу я, –
