ж мені обіцяв.
– Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.
– У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.
– До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?
– Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!
– Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.
– Звичайно, підемо, – каже Гунгерман у мене за спиною. – Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.
Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу.
– Едуарде, друже! – приязно каже він. – Як справи? Радієш, що ще живий?
Едуард витріщає на нього очі.
– У такий час? – видушує він із себе.
Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.
Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентин Вуш. Після мене й Ґеорґа він – третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.
– У тебе чудовий вигляд, синку, – сердечно зауважує Валентин Буш.
Едуард глухо сміється.
– Вигляд нічого не каже. Людину з’їдають податки, злодії…
Він бреше. Податки в часи інфляції – ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає, – це він сам.
– В тобі принаймні є що їсти, – посміхаючись, безжально заявляє Валентин. – Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.
Едуард намагається відбутись якнайдешевше.
– Що тобі дати, Валентине? – питає він. – Пива? Пиво в спеку найкраще.
– Мені не жарко. Але ти кажеш правду – треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.
– Його розпродано.
– Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!
Я сміюсь.
– Чого ти регочеш? – розлючено кричить Едуард. – Тобі якраз нічого сміятися. П’явко! Всі ви п’явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентине! П’єте з мене кров! Трійця паразитів!
Валентин моргає мені, але залишається серйозним.
– Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…
Він
