крамаря! – каже Валентин, штовхаючи мене в бік. – У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентине, любий Валентине, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»
– Це неправда! Я так не казав! – фальцетом кричить Едуард.
– Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?
– Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!
– Справді, – кажу я, – такий скупердяга швидше здох би.
– Я це й маю на увазі, – заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, – навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». – Ну добре, хай уже цього разу буде так, – швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. – Кельнере, півпляшки мозельського!
– Йоганісберзького, цілу пляшку, – поправляє Валентин і, обернувшись до мене, питає: – Вип’єш зі мною чарку?
– Ще б пак! – відповідаю я.
– Стривайте! – гукає Едуард. – Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентина! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!
– Заспокойся, отруйнику, – кажу я. – Тут є прямий зв’язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретино, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?
Едуард захлинається.
– Мені треба свіжого повітря, – люто бурмоче він. – Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?
– Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!
Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.
– Ну, то як з відвідинами гріховного дому? – несміливо питає Отто Бамбус.
– Обов’язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.
– Чому ми найбільше любимо пити в дощ? – питає Валентин, наливаючи знову чарки. – Повинно б бути навпаки.
– Ти хочеш завжди маги на все відповідь?
– Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.
– Можливо, їх тягне одну до одної, Валентине. Рідину до рідини.
– Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.
– Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п’єш. Що ж тут дивного?
– А й справді, – Валентин з полегшанням киває головою. – Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?
Бодендик крокує в тумані, мов величезна ворона.
– Ну як, – весело питає він, – все ще поліпшуєте світ?
– Приглядаюсь до нього, – відповідаю я.
– О, та ви філософі Ну й що ж ви помічаєте?
Я дивлюсь на
