Якраз сьогодні. Вперше.
На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.
– Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? – кажу я. – Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?
– Ці прокляті клієнти сидять мені…
– А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? – перебиваю я його. – Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!
– Що?
– Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!
– Це було б… – белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.
– Нічого не було б, – відповідаю я. – Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.
– Дурниці, – каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами. Казати можна що завгодно, однак коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід – я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.
До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».
– Що поробляє мистецтво, друзі? – питає він – Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!
Отто Бамбус – один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів – одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв’язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір’ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.
– Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?
– Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.
– Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?
Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.
– Вона працювала в мандрівному цирку, – кажу я.
– Шкода! –
