щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. Зрештою, в разі потреби можна буде замовити десь-інде скульптурну роботу.
– І це все? – невблаганно питає фрау Нібур.
Я міркую, чи не розповісти цій невідступній відьмі про пам’ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і звідти виглядає рука скелета, але, врешті, вирішую не робити цього. Наше становище надто неоднакове: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї – ні, бо, може, вона все-таки щось купить.
– Поки що все.
Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:
– Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.
Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:
– Ми будемо тільки раді. Це наш принцип – залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, – в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.
Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.
– Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!
Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п’є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, – тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, – може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.
З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.
– Що ви думаєте про життя? – питаю я.
Він зупиняється.
– А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку – не те, що влітку, перед обідом – не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.
– Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!
– Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?
– Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.
– Після того, як переспиш з жінкою, – повторює Вільке. – Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!
Я вклоняюсь йому, як абатові:
– Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!
– Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні,
