style="font-size:15px;"> Перегодом він розплющив очі. У прозорому повітрі перед ним чітко простилалася площа. Він бачив величезну липу, що стояла перед розбитим будинком. Бомба її не пошкодила, і своїм стовбуром та зеленим гіллям вона, ніби велетенська випростана рука, тяглася від землі до білих хмар. Небо між хмарами було синє-синє. Усе виблискувало й сяяло, немовби після дощу, у всьому почувалася сила й глибина. Це було саме життя, життя могутнє, чисте й природне, життя без запитань, суму та відчаю. У Гребера було таке враження, неначе він прокинувся від примарного сну, життя затопило його, і в ньому все розчинилося. Це була ніби відповідь без слів, відповідь, яка не потребувала запитань, роздумів, яку він знав іще в ті ночі й дні, коли смерть торкала його своїм крилом, коли після судоми, заціпеніння та смертельного відчаю життя раптом знову вривалося в нього, немовби рятівний інстинкт, і заливало мозок гарячою хвилею.
Гребер підвівся. Поминув липу, пішов повз руїни й будинки. Він відчув раптом, що чогось чекає. Чекає вечора, мов перепочинку після обстрілу.
– Сьогодні у нас є чудовий шніцель по-віденському, – повідомив схожий на марабу кельнер.
– Гаразд, – відповів Гребер. – Принесіть. Усе інше на ваш вибір. Ми цілком покладаємося на вас.
– Вино те саме?
– Те саме або якесь інше, коли ваша ласка, теж на ваш вибір.
Задоволений кельнер побіг виконувати замовлення. Гребер відхилився назад і поглянув на Елізабет. У нього було таке враження, ніби він потрапив з-під артилерійського вогню в якийсь райський куточок. Усе, що сталося після обіду, кануло в небуття. У спогадах залишилася тільки та мить, коли до нього повернулося життя і, пробившись деревами крізь каміння бруківки та гори руїн, потяглось зеленими руками до світла. «Два тижні, – думав він. – Ще два тижні життя! І я повинен до нього тягнутися, як липа до світла».
Марабу повернувсь.
– Як ви дивитеся сьогодні на пляшку «Йоганнісбергер Каленберг»? – спитав він. – У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…
– «Каленберг», – відповів Гребер.
– Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино – наче прозоре джерело.
«Обід приреченого на смерть, – промайнуло в Гребера. – Ще два тижні таких обідів!» Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, пропитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.
Елізабет подивилася вслід марабу.
– Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, – мовила вона. – Він зробив нас знавцями!
– Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості
