й волосся.
– Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?
– Що?
– Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.
– Зараз? – спитав хтось. – Куди?
Усі мовчали. Усі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.
– Вони полетіли! Усе закінчилося!
– Лежи, – промовив Гребер Елізабет на вухо. – Не ворушись. Усе закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.
– Не треба поспішати. Вони можуть зробити ще один заліт, – сказав хтось повільно й повчально. – На вулиці ще небезпечно. Осколки!
У дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.
– Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!
– Це не вогонь. Це ліхтарик.
Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.
– Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?
Промінь швидко окреслив дугу, перебіг по стелі, ковзнув униз і освітив накрохмалену манишку, фрак, чорну краватку і зніяковіле обличчя.
– Я старший кельнер Фриц. Зал ресторану розбито. Ми не можемо більше вас обслуговувати. Може, панове оплатять…
– Що?
Фриц усе ще освітлював себе.
– Наліт закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…
– Що?! Це нечувано!
– Пане, – безпомічно відказав у темряву Фриц. – Старший кельнер розраховується з рестораном із власної кишені.
– Нечувано! – гримів із темряви чоловічий голос. – Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.
Фрица знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири й зупинилось.
– Боже мій! – промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.
– Боже мій! – повторив чоловік ще раз.
– Не дивись туди, – промовив Гребер. – Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки під час повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.
– Ноші! – гукнув чоловік, що стояв навколішки. – У вас у готелі немає жодних нош?
– Здається, є, пане… пане… – Старший кельнер Фриц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, із
