І, якщо хочеш, ще тому, що ми живі.
Елізабет розсміялася:
– Не треба мені нічого пояснювати. Я все це вже сама знаю. Поясни мені краще таке. Навіщо ти заплатив за ту одну пляшку, коли взяв оці чотири?
– Тут є різниця. Якби я цього не зробив, це було б злісним ухилянням від оплати.
Гребер почав обережно витягувати корок. Він не дав йому вистрілити.
– Доведеться пити з пляшки, Елізабет. Я покажу тобі, як це робиться.
Стояла тиша. Багрові сутінки ставали дедалі густішими. При цьому незвичайному освітленні все здавалось нереальним.
– Поглянь он на те дерево, – сказала раптом Елізабет. – Воно цвіте.
Гребер повернув голову в той бік. Бомба вивернула дерево з корінням. Частина коренів висіли в повітрі, стовбур був розчахнутий, кілька гілок відламані, але все дерево було облите білим цвітом, ледь рожевуватим від освітлення.
– Будинок, що тут стояв, згорів. Мабуть, дерево зацвіло від тепла, – припустив Гребер. – Воно росло далі, ніж решта. До того ж воно пошкоджене найбільше.
Елізабет підвелася й рушила до дерева. Лавка, на якій вони сиділи, стояла в тіні, і коли дівчина потрапила у відблиски пожеж, то здалося, ніби танцівниця вийшла на освітлену сцену. Світло підхопило її, мов червоний вітер, воно сяяло позад неї, наче якась величезна середньовічна комета, що провіщає кінець світу або народження запізнілого спасителя.
– Воно цвіте, – сказала Елізабет. – Для дерев нині весна, от І все. Інше їх не обходить.
– Так, – відповів Гребер. – Вони дають нам урок. Вони вічно нас учать. Сьогодні після обіду – ота липа, тепер – це дерево. Вони ростуть, викидають листочки та квіти, і навіть коли розтерзані, якась клітина в них живе далі, доки хоч один корінець ще тримається за землю. Вони не перестають учити нас, не нарікають на долю і не жаліють самі себе.
Елізабет неквапно повернулася назад. Її шкіра вилискувала при незвичайному світлі без тіней, а обличчя на мить здалося зачарованим, так наче і в ній жила таємниця тугих бруньок, руйнації і незворушного спокою зростання. Потім вона вийшла зі світла, немов із променя прожектора, і знов стала в тіні коло нього – тепла, жива, спокійна. Він пригорнув її до себе, і дерево раптом стало дуже високим, сягнуло багряного неба, а його цвіт забілів зовсім поруч. Спершу це була липа, потім земля, вона вигнулася і перетворилась на ниву, небо, Елізабет, і він відчув себе в ній, і вона не чинила йому опору.
Кімната сорок вісім була схвильована.
Той, що мав яйцеподібну голову, і двоє інших гравців у скат стояли в повному польовому спорядженні. У документах кожного з них тепер стояло «придатний для стройової», і вони від’їжджали на фронт.
Чоловік з яйцеподібною головою був блідий. Він пильно дивився на Ройтера.
– Ти, зі своєю клятою ногою! Ти шкура! Ти залишаєшся тут, а я, батько сімейства, мушу їхати!
Ройтер нічого не відповів. Фельдман підвівся на ліжку.
– Заткни пельку, пуголовку! – сказав він. – Ти їдеш не тому, що він лишається. Ти їдеш тому,
