він нарешті. – Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?
– Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями та книжками.
– А коли вона почне нишпорити?
– Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.
– А якщо в неї є свій ключ?
Елізабет звела на нього очі.
– Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.
Гребер відкоркував пляшку.
– Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Усе зразу!
– І консерви?
– І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Усе наше багатство, чесно роздобуте через корупцію і злодійство.
– І ті, що з «Германії», теж?
– І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.
Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і кминову. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.
– Знаменито! – вигукнула Елізабет. – Що ж ми святкуємо?
Гребер подав їй чарку.
– Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.
Гребер обійшов навколо столу й обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, – тепліше, багатше, розмаїтіше та легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.
– А чи не забагато сказано для одного тосту? – спитала вона.
Він похитав головою.
– Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.
Елізабет випила свою чарку.
– Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.
– Сьогодні ми саме це й робимо, – відказав Гребер.
Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування, і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.
Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь грало радіо. У будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.
– Місто лягає спати, – мовила Елізабет. – А я, здається, зовсім п’яна.
Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки – крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали,
