інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.
Елізабет поглянула на Гребера.
– І це теж байдуже, чи не так?
– Ні.
– А є що-небудь не байдуже?
– Є. – Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. – Те, що ми вже не мерці, – сказав він. – І те, що ми ще не мерці.
Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.
Гребер просунувся крізь розчищений вхід і потрапив до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника й освітив дорогу.
– Ви що тут робите? – раптом крикнув хтось позад нього. – Зараз же забирайтеся геть!
Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити й рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.
– Ви чого тут вештаєтесь? – накинувся він на Гребера.
– Я тут живу. А ви?
– Тут живу я і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?
– Заспокойся, чоловіче, – сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. – Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?
– Так може кожен сказати!
Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його та пройшов повз нього.
У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік із кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком, чоловік з’явився з протилежного боку. Вони обступили Гребера.
– Що сталося, Отто? – запитав чоловік із кайлом в інваліда.
– Я його тут зловив. Вештався, щось винюхував. Каже, що тут жили його батьки.
Чоловік із кайлом недоброзичливо усміхнувся.
– А ще що?
– Більше нічого, – відповів Гребер. – Вистачить і цього.
– Більше нічого ти не вигадаєш, еге ж? – Чоловік зважив у руці кайло й замахнувся ним: – Забирайся геть! Рахую до трьох. А тоді доведеться тебе легенько цюкнути. Раз…
Гребер підскочив до чоловіка збоку і вдарив. Той упав, а Гребер вирвав у нього з рук кайло.
– Ось так буде краще, – сказав він. – А тепер гукайте поліцію, коли ваша ласка! Але ж цього ви не бажаєте, чи не так?
Чоловік, що прийшов із кайлом, повільно підвівся. З носа в нього юшила кров.
– Не раджу замахуватися на мене ще раз, – мовив Гребер. – У війську я добре навчився прийомів рукопашного бою. А тепер скажіть мені, що ви всі тут робите?
Жінка ступила наперед.
– Ми тут живемо. Хіба це злочин?
– Ні. А я прийшов сюди тому, що тут жили мої батьки. Може, це злочин?
– Це правда? – спитав інвалід.
– Звичайно!
