де ви тепер?
– У міській лікарні. Ампутаційне відділення. Усе ліве крило наше. Зайди коли-небудь.
– Гаразд, зайду.
– Справді? Усі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.
– Неодмінно зайду.
– Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство. Принаймні в моїй палаті.
Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачилися три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.
– Ну, бувай, Ернсте.
– І ти, Карле.
Вони міцно потиснули руки.
– А ти знаєш, що Зиберта вбито? – спитав Мутциг.
– Ні.
– Півтора місяця тому. І Ляйнера…
– І Ляйнера? Я й про це не знав.
– Ляйнера й Лінгена. Того самого ранку. Брюнінг збожеволів. А ти чув, що Гольману теж не поталанило?
– Ні.
– Бергман чув. Ну, бувай, Ернсте! І не забудь нас провідати.
Мутциг пошкандибав далі. «Йому, здається, дає насолоду розмова про вбитих, – подумав Гребер. – Мабуть, так він забуває про власне нещастя». Він подивився вслід товаришеві. Нога в того була ампутована вище коліна. Колись Мутциг був найкращим бігуном у класі. Гребер не знав, чи жаліти його, чи заздрити йому. Мутциг мав рацію: все залежить від того, що їх чекає попереду.
Коли він увійшов, Елізабет сиділа на ліжку в білому купальному халаті. Рушник, яким вона обвила голову, скидався на тюрбан. Заглиблена в роздуми, принишкла й гарна, дівчина була схожа на великого світлого птаха, що залетів у вікно й відпочиває перед тим, як знову полетіти.
– Я витратила гарячу воду за цілий тиждень, – сказала вона. – Це була розкішна купіль. Фрау Лізер знову зчинить галас.
– Хай галасує. Вода їй ні до чого. Справжні націонал-соціалісти купаються рідко. Чистота – це єврейський ґандж.
Гребер підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо було сіре, вулиця тиха. Навпроти біля вікна стояв зарослий чоловік у підтяжках і позіхав. З іншого вікна долинали звуки піаніно й різкий жіночий голос співав гами. Гребер утупив погляд у розчищений вхід до підвалу та згадав про той дивний холодний страх, що охопив його на вулиці перед дзеркалом. По тілу знову пробіг мороз. «Що ж залишиться? – думав він. – Адже що-небудь мусить залишитись – якийсь якір, котрий тебе утримує, щоб ти не загубився і не вернувся назад. Але що? Елізабет? Хіба вона моя? Я знаю її так мало і знов залишу на цілі роки. Чи вона не забуде мене? Як мені зберегти її і себе в ній?»
Гребер обернувся.
– Елізабет, – промовив він. – Ми повинні одружитися.
– Одружитися? Чому це раптом?
– Тому, що це безглуздо. Тому, що ми знаємо одне одного всього кілька днів, і тому, що через кілька днів я знов поїду звідси; тому, що ми не знаємо, чи хочемо бути разом, і за такий короткий час і не взнаємо цього. Ось чому!
Вона пильно дивилася на нього.
– Ти гадаєш тому, що ми самі, зневірені й у нас більше нічого немає?
– Ні.
Вона помовчала.
