ж нехтувати нею теж не варто?
– Ким?
– Та допомогою ж.
Гребер на мить затамував подих.
– Отже, ти згодна? – запитав потім.
– Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?
– Ні.
Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.
– Бери все, що душа, бажає, Ернсте, – кинув Біндинг через двері. – Вважай, що ти вдома.
– Добре, Альфонсе.
Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку – зелена, вицвіла й жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.
Ванна кімната Біндинга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки – просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезінфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання – велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша й довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так – без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію – вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино й делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його все ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса та зброї. Він зазирнув у дзеркало й знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.
– У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, – заявив Альфонс. – Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?
– Авжеж, – відповів Гребер приголомшено. – Як ти про це здогадався?
Альфонс засміявся.
– У тебе такий вигляд. Інший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав і забув де. Ти справді хочеш одружитися?
– Так.
– Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?
– Ні.
Біндинг здивовано втупився в нього.
– Уже багато років я не маю часу зважувати що-небудь як слід, – відповів Гребер.
Альфонс
