винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
– Ти такий молодий! – вигукнула вона.
– Я не почуваюся молодим. Я почуваюся столітнім дідом.
– Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
– Ні, тут усе гаразд.
– Ти почуваєшся столітнім дідом тому, що в цивільному?
– Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
– Все, – відповіла Елізабет, усміхнувшись, – я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
– Всі, – проказав Гребер. – Отже, робити більше нічого.
– А що ще треба було зробити?
– Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
– Мені? Як саме?
Гребер завагався.
– Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.
Елізабет зупинилась.
– Що ти ще чув?
– Нічого. Але мені зненацька стало страшно.
– Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що я хочу вийти заміж?
– Ні, не в цьому справа.
– А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій батько в концтаборі!
– Та ні ж, – перебив її Гребер. – Їм це відомо напевне. Я подумав, що, може, краще було б не привертати до себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно. Раптом якомусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж знаєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто винуватий.
Елізабет хвилю помовчала.
– Що ж нам робити? – спитала потім.
– Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієш. Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.
Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.
– Можна все-таки спробувати.
– Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на ризик і чекати.
Вони рушили далі. Фабрику було добре видно – вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.
– Вас тут ще не бомбили?
– Ще ні.
– Фабрика майже не замаскована. Її неважко розпізнати.
– У нас великі підвали.
– А вони надійні?
– Більш-менш, гадаю.
Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.
– Зрозумій мене, ради Бога, правильно, – сказав він. – Я боюся
