вечірня заграва.
– Де це знов горить? – запитала Елізабет.
– Ніде. Це просто сідає сонце.
– Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?
– Правда.
Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен із них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати й бути хоробрим, коли в тебе нічого немає, – думав Гребер. – Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Усе стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.
– Дивно, – мовила Елізабет. – Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…
Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
– Ти її справді знайшов? – запитав Гребер.
– Так, але…
– Де?
– Просто на вулиці, – відповів Бетхер. – Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
– Де ж вона весь час була?
– У таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу повз неї, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»
Бетхер зробив паузу й обвів усіх поглядом.
– Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
– Як називається табір, у якому вона була?
– Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: «Альмо, це ти?» – «Я, – відповідає вона. – Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї й мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! – Бетхер засопів.
– Яка ж вона на зріст? – поцікавився Фельдман.
– Що?
– Яка вона на зріст, твоя дружина?
– Десь метр шістдесят. А хіба що?
– Отже, тепер у неї нормальна вага.
– Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? – Бетхер втупився у Фельдмана. – Це не для мене! Для мене це – тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?
– Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера й нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, – кинув Ройтер. – Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.
