Учора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.
– Що ти там базікаєш? – гукнув Арнольд.
– Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?
Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.
– А загалом у нас тут дуже пристойно, – сказав Мутциг. – Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муляром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.
Штокман кинув карти на стіл:
– Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!
Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.
– Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще: не мати руки чи ноги, – сказав Мутциг. – Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!
– Це не так важливо. Головне, що ти живий!
– Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.
– Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.
– Я не про це, – відповів Мутциг, – я маю на увазі не роботу.
– Ми повинні виграти війну! – раптом голосно заявив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. – Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. – Він неприязно стрельнув очима в бік Гребера. – Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.
Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.
Арнольд грав далі.
– Як ти гадаєш, Ернсте? – спитав Мутциг по хвилі. – У Мюнстері в мене була дівчина, ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений у ногу. Я їй про це ще нічого не писав.
– Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.
– Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.
– Мене аж нудить від ваших балачок, – промовив раптом до Мутцига один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. – Випийте й будьте чоловіками!
Штокман засміявся.
– Чого ти смієшся? – запитав Арнольд.
– Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. На що перетворилися б тоді всі наші клопоти?
Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», – мимоволі подумав він.
– А де наша зенітна артилерія? – обурився Арнольд. – Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.
– На фронті теж.
– Що?
Гребер зрозумів, що зробив помилку.
– На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї, – сказав він. – Кажуть, це справжнє
