до самих дверей.
– Заходь іще, – сказав він у тьмяно освітленому коридорі. – Сьогодні тобі не поталанило. Узагалі ж ми веселіші.
Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гребером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.
Він пішов до Польмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.
– А, це ви, Гребере, – сказав він.
– Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.
Польман впустив його.
– Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…
Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.
– Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?
Гребер озирнувся довкола.
– У вас тільки одна кімната?
– Чому це вас цікавить?
– Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?
Польман мовчав.
– Її не розшукують, – додав Гребер. – Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.
– Чому ви прийшли з цим до мене?
– Я більше нікого не знаю.
Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.
– Хто це?
– Дівчина, з якою я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.
– Ні, це не перебільшення, – відповів Польман. – Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.
Гребер відчув тепло й полегшення.
– Дякую, – сказав він. – Щиро дякую.
Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.
– Дякую, – ще раз сказав Гребер. – Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.
Вони стояли біля полиць із книгами.
– Візьміть собі, що хочете, – щиро запропонував Польман. – Інколи це допомагає пережити тяжку мить.
Гребер похитав головою.
– Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?
– Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.
– Мабуть.
Польман подивився на Гребера.
– Ви хочете одружитися?
– Так.
Старий дістав із полиці якусь книжку.
– Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут
