гестапо? А яке відношення має гестапо до шлюбу з фронтовиком? Адже це його зовсім не стосується.
Альфонс зверхньо усміхнувся.
– Ернсте, немає таких справ, які б не стосувалися гестапо. Ти солдат і нічого не знаєш. Але хай це тебе не тривожить. Ти ж береш не єврейку й не комуністку. Але відомості про вас, очевидно, все одно будуть збирати. Рутина, звичайно.
Гребер нічого не відповів. Він раптом дуже злякався. Коли почнуть перевіряти, то, певна річ, виявиться, що батько Елізабет у концентраційному таборі. Він про це навіть не подумав. І ніхто йому не підказав.
– А ти впевнений, що це так, Альфонсе?
Біндинг знову наповнив чарки.
– Гадаю, що так. Але не турбуйся. Ти ж не збираєшся змішувати свою арійську кров із кров’ю недолюдків чи державних злочинців. – Він усміхнувся. – Ще встигнеш попасти під каблук дружині, Ернсте!
– Та вже ж.
– Отже, за твоє здоров’я! Недавно ти ж познайомився тут з двома хлопцями з гестапо. Якщо справа рухатиметься повільно, вони зможуть нам допомогти. Натиснуть, де треба. Вони чималі тузи. Особливо Ризе, отой худорлявий у пенсне.
Гребер задумався. Уранці Елізабет пішла в ратушу, щоб одержати потрібні папери. Він сам наполіг на цьому. «Прокляття, що я накоїв! – подумав він. – А раптом на неї звернуть увагу? Досі її не чіпали. Недарма існує давнє правило: не вилазь, поки пахне смаленим! Якщо в гестапо що-небудь пронюхають, то Елізабет кинуть до концтабору – хоча б тому, що там її батько. – Греберові стало душно. – А коли про неї почнуть збирати відомості? Наприклад, у відданого члена партії фрау Лізер?» Він підвівся.
– Що сталося? – здивувався Біндинг. – Ти не допив свою чарку. Від щастя втратив голову, чи не так?
Він засміявся з власного дотепу. Гребер поглянув на нього. Лише кілька хвилин тому Альфонс був для нього просто доброзичливим, трохи зарозумілим знайомим. Тепер Гребер раптом відчув у ньому представника грізної сили, яка приховує в собі ще невідому небезпеку.
– За твоє здоров’я, Ернсте! – сказав Біндинг. – Пий до дна. Це добрий коньяк. «Наполеон»!
– За твоє здоров’я, Альфонсе. – Гребер поставив чарку на стіл. – Альфонсе, – мовив він. – Ти можеш зробити мені послугу? Дай мені зі своєї комори два фунти цукру. У двох кульках. У кожному по фунту.
– Рафінаду?
– Однаково якого. Аби цукор.
– Гаразд. Але навіщо тобі цукор? Тепер ти сам повинен бути достатньо солодким!
– Хочу дати хабара!
– Хабара? Але ж, чоловіче, у цьому немає потреби! Куди простіше пригрозити. І надійніше. Я можу зробити це для тебе.
– У даному випадку не варто. Це, власне, ніякий не хабар. Я хочу подарувати цукор людині, яка зробила мені послугу.
– Добре, Ернсте! А весілля відгуляємо в мене, згода? Альфонс чудовий дружко!
Гребер напружено міркував. Ще чверть години тому він знайшов би привід відмовитися. Тепер же він не наважувався цього зробити.
– Я не думав влаштовувати бучне свято, –
